ХЕМИЧ (Харченко) Зінаїда Іванівна

ХЕМИЧ (Харченко) Зінаїда Іванівна. Навчалася в Івано-Франківському медичному училищі у 1970-1973 роках на акушерському відділенні, закінчила з відзнакою. Після закінчення училища працювала акушеркою Калуського пологового будинку, потім старшою акушеркою відділу. З 1980 року і до сьогодні – голова Калуської міськрайонної організації Товариства Червоного Хреста України. 31 рік була членом Правління Національного комітету Червоного Хреста України. Заслужений працівник охорони здоров’я. Нагороджена медаллю «За заслуги перед Прикарпаттям», Почесною відзнакою Червоного Хреста, медаллю Пирогова.

Зінаїда ХЕМИЧ: Наука від викладачів: хочеш навчитися – будеш робити

Понад сорок років моє життя пов’язане з Червоним Хрестом. І ця робота дотична до медицини – це і гуманітарна допомога лікувальним закладам, і опіка над одинокими, соціально незахищеними людьми, і навчання невідкладної допомоги. Моїми найпершими і головними волонтерами усі ці роки є чоловік Мирослав, з яким у лютому відсвяткували золоте весілля і який при першій потребі сідає за кермо автомобіля, син Олександр, який зараз пішов добровольцем на війну, донька Наталя, яка є інструктором з першої допомоги.

Можливо, не було б моєї роботи в Червоному Хресті, якби не праця акушеркою в Калуському пологовому будинку, а перед тим – навчання в Івано-Франківському медичному училищі.

…Чесно кажучи, про медичний фах я не мріяла і не думала. Хотіла, як батько, бути юристом або журналістом. Школу закінчила з золотою медаллю, перший рік вступала в юридичний – не поступила, два роки працювала парпортисткою. Другий рік здала екзамен на «4», далі не здавала, зрозуміла, що все. А от мама бажала для мене медицини. Вона мала проблеми з серцем, хворіла стенокардією, іноді я ще в дитинстві розтирала їй руки, чи подавала таблетки, чи викликала швидку.

Тож я здала документи в Івано-Франківське медичне училище, без всякої романтики. І навіть перший місяць таїлася з цим від знайомих, щоб хтось не побачив. Та побачив мене якось Володимир Стасюк, з яким ми зналися по Калушу і який уже вчився в медучилищі, і запитав: «Що ти так тихо сидиш, не признаєшся, що у нас вчишся?». А я за характером активна, от і долучилася до училищного життя.

Всі роки навчання була старостою групи. Наша група була дуже гарна і сильна, всі дівчата і один хлопець. Якщо звично на групу було один-два «п’ятипроцентники» (направлення на вступ в інститут одразу після закінчення училища, без відпрацювання в лікувальних закладах), то у нас – аж п’ять. Зробили виняток, бо дійсно були сильні студенти.

Класною керівничкою у нас була викладачка акушерства і гінекології Марія Петрівна Чав’як. Вона була не заміжня і дуже багато уваги приділяла нам, студентам, ми її називали «наша мама». Значною мірою саме її заслугою було те, що діти з Верховини, Косова (наш директор Григорій Григорович Гавриш дуже підтримував, аби вихідці з гірських районів йшли вчитися і потім поверталися додому працювати), які після школи не мали, можливо, таких міцних знань, як інші, змогли добре вчитися. Після першого курсу у багатьох було чимало «трійок», другий курс закінчили вже з добрими оцінками , а третій – лише троє на всю групу мали «3» в заліковці, всі решта закінчили на «4» і «5». Але і самі намагалися добре вчитися.

Коли ми приходили на практику в роддом, то не можна було просто стояти, ходити, дивитися – ти мав щось робити. Як ти заложив руки за спину, Марія Петрівна потихеньку підійде ззаду і легенько по руках – трісь: ану, роби те чи те. Від нас вимагали, щоб ми освоювали всі практичні навики. Згодом, коли я прийшла у пологовий на роботу, лікар акушер-гінеколог Ігор Васильович Драган давав мені зашивати жінку, хоча це і лікарська процедура. «Не вмію, не буду, боюся», – казала йому, а він мені: «Я сказав – робиш, а я біля тебе стою». Так я тепер вчу першої допомоги: хочеш навчитися – будеш робити. Така наука від вчителів і тих, з ким потім працювала, стала мені наукою на ціле життя.

От ще пригадую, як ми з корпусу на Галицькій чи з дитячої лікарні добиралися на практику в лікарні на вулиці Франка чи Матейка. Можна було поїхати автобусом, але ми йшли пішки і дорогою пів години хтось сильніший розповідав іншим матеріал. От каже мені одногрупниця: «Я не йду на пару, бо не знаю». Боялася «двійки», бо пропуск можна було відробити, а «двійку» вже ні. Кажу їй: «Ні, йдеш з нами». З одного боку двоє, з другого ще двоє, і я їм розповідаю тему. Приходимо на практику – вона «п’ятірку» отримала. А збиралася втекти з пари. Отак підтримували один одного. І так часто бувало.

Нам з першого курсу викладачі говорили: «Спочатку ви вчитеся на авторитет, а потім вже на знання». Особливо це стосується перших місяців. Сталося так, що я захворіла і не могла розмовляти, втратила голос, мусила писати відповіді. Пам’ятаю, у нас була мікробіологія, я прийшла на першу пару і нічого не знала. Викладачка Юлія Юліанівна Халупінська (Саган) дала мені листочок, і я просто щось понаписувала. Вона на мене подивилася і каже: «Добре, Зіна, чотири». Я до сих пір пам’ятаю той встид. Просто викладачка знала, що я завжди знаю. Але ота «четвірка» мала на мене, може, більший вплив, як заслужена «двійка». Після того такого не було, щоб я йшла на заняття і щось не вивчила.

Найбільше я боялася анатомії, яку вчила Євдокія Миколаївна Богославець, і латини. Кожна кісточка – вхід, вихід, ще й всі назви латиною… Якраз з анатомії я мала «четвірку». Зате коли, вже працюючи в Червоному Хресті, почали вести курси масажистів і медсестер, то зрозуміла, що не може бути добрий масажист, який не знає анатомію. Як кажуть, сама до того дійшла: без анатомії нікуди, що ти будеш робити, якщо не знаєш розташування ні м’яза, ні кістки. Я не боялася ходити в анатомку, а от препарувати жаб – то для мене було випробування, бо по життю я боюся жаб і мишей.

Пригадую також викладачку хірургії Ірину Владиславівну Свйонтек. Вже пізніше дізналася, що вона захоплювалася вишивкою, видала книги. А під час нашого навчання пам’ятаю, що вона ходила у вбранні з вишивкою.

І у мене є фотографія для дошки пошани, де я у вишитій сорочці, якось це фото виставила у фейсбуці на День вишиванки. А ще пригадую, як Марія Петрівна Чав’як відучила нас звертатися «Паша» до моєї подруги Парасковії: «Ну що за Паша, паша – це на полі, а вона – Парася». Це вже зараз почали говорити про російську мову, українську, а наша керівничка групи тоді вже нас так виховувала. На загальній фотографії вона теж у вишитій сорочці.

Воєнку у нас вчив Микола Миколайович Коваль. Років через десять, як я вже працювала у Червоному Хресті, у нас були змагання сандружин, де він був суддею. Як я була приємно здивована, що він мене впізнав, пам’ятав, як звати.

Ні про кого з наших викладачів не можу сказати поганого слова, згадати якийсь негатив. Часу вистачало і на навчання, і на спорт, і на художню самодіяльність. Ми ходили виступати у наш військовий госпіталь. Я читала гуморески, дівчата з моєї групи співали. Грала я також у настільний теніс, згодом була «другою ракеткою» Калуша.

Училище я закінчила з червоним дипломом і була «п’ятипроцентницею», що давало право вступати в медичний інститут за направленням. Але я родила сина, йому було пів року, тож я навіть не поступала. Згодом знову почала готуватися до вступних іспитів – народила доньку. І так мій інститут «накрився».

Працювала акушеркою в Калуському пологовому будинку. У 1980 році мене ублагали піти в Червоний Хрест. Не хотіла, мені подобалася робота в роддомі, але найпереконливішим аргументом стали слова «треба». Більш п’яти років мала ще пів ставки в жіночій консультації. Бо акушерство любила. Навіть здається, що до сьогодні пам’ятаю свої конспекти з акушерства.

Шкода, що ми втратили таку складову Червоного Хреста, як сандружини і санпости. Колись мої сандружинниці знали більше за лікаря вузького профілю. Корисними є курси медсестер і масажистів, влітку під час канікул разом з волонтерами проводили тренінги з невідкладної допомоги у шкільних таборах. Зараз, у час війни, кожний день я проводжу навчання з долікарської допомоги. Колись агітувала за такі курси, тепер попит за мною. І все кажу: маєте руки, маєте голову і маєте серце – руками робите, головою думаєте, а в серці є бажання допомогти – так рятуєте людину.

Особлива для мене історія – як ми у 90-х роках, коли розпався союз, допомогли жінці знайти сина у Спітаку і повернути його додому. Ми не лише знайшли його, а й завдяки червонохрестівському бланку, на якому я від руки написала прохання допомагати цій жінці, вона змогла безкоштовно доїхати до Спітаку за сином. Це свідчення довіри до Червоного Хреста, його авторитету. Добро не має кордонів. На жаль, як ми бачимо зараз, і зло теж…

Але віримо, що Господь тримає нас, українців, на своїх долонях.

Зінаїда ХЕМИЧ, випускниця Івано-Франківського медичного училища 1973 року.

 

Наша адреса

Тел/факс: (0342) 75-32-58
Відділення післядипломної освіти
Тел: (0342)528004
 

 

Для студентів

Moodle

Корисні посилання

ZNO

vfpo

Copyright © 2021 Комунальний заклад фахової передвищої освіти "Івано-Франківський медичний фаховий коледж" Івано-Франківської обласної ради