Спогади Марії Порох. Роки навчання 1972-1974.
ПОРОХ Марія Юріївна. Навчалася в Івано-Франківському медичному училищі в 1972-1974 роках на медсестринському відділенні, закінчила з відзнакою. Трудову діяльність розпочала патронажною медсестрою Косівської дитячої лікарні. Кілька років була старшою медсестрою дитячого садка «Сонечко» у Косові. З 1985 року повернулася в Косівську ЦРЛ, 6 років працювала медсестрою фізіотерапевтичного відділення, 15 років – старшою медсестрою фізкабінету дитячого відділення. Член Косівської районної організації «Просвіти» та Клубу інтелігенції імені Ігоря Пелипейка. Автор 80 статтей про видатних людей Косівщини та Прикарпаття.
Марія ПОРОХ: Сторінки студентського життя вплітаються в історію коледжу
Роки, роки… Вони так швидко спливають, мов гірські потоки, що несуть свої води у великі ріки. Ніби вчора була молодою, а сьогодні – на порозі з’явилося 67 і я вже бабуся.
Дитинство, юність, молодість… Немало прожито, побачено на своєму віку. Всяко було: бували успіхи і невдачі, радість і смуток. Часто спливає в спогадах дитинство, навчання в школі, училищі. У кожного із нас свої спогади і враження, про які кожен випускник може написати цілу повість, яка вплететься в літопис історії коледжу. А цей літопис буде неоціненним скарбом для нащадків, адже справді, що написано пером, то залишається навіки.
Студентські роки – це перші кроки дорослого, свідомого життя. Саме в ці роки закладаються всі основні життєві поняття.
Щиро зізнаюся, що про професію медсестри з дитинства не мріяла і навіть не думала. Весь час уявляла себе вчителем української мови та літератури або вчителем англійської мови, хотіла наслідувати своїх учителів, які дали мені ґрунтовні знання з цих предметів.
Але коли я вперше опинилася у стінах Івано-Франківського медучилища, то зрозуміла, що не помилилася у своєму виборі. Медицина мені сподобалася. Цей заклад став для мене життєвим стартом, він навчив мене та вказав вірний шлях: у його стінах я пізнала ціну дружби й порядності, взаємопідтримки і чесності, потрапила в гарний колектив як одногрупників, так і викладачів, які дали путівку в успішне професійне життя. І досі в мене залишилися вірні друзі, багаж знань та неймовірна кількість приємних спогадів про студентську юність.
У листопаді 2021 року стартував другий проєкт «85 розповідей випускників ІФМФК», започаткований директором коледжу Володимиром Стасюком. Саме він заставив мене знову повернутися пам’яттю в студентські роки, перелистати альбом з фотографіями і взятися за перо, щоб викласти на папері яскраві спогади про навчання, про свій шлях в медицину, які, можливо, будуть корисні сьогоднішнім студентам і викладачам.
Для першого проєкту я написала розповідь «Миттєвості студентських літ», а на її основі та завдяки онлайн-спілкуванню з’явилася стаття Галини Добош «Марія Порох: Все життя любила писати – цікавих людей багато довкола», опублікована у книзі «Праця як молитва». Мені відрадно, що моя розповідь потрапила у книгу – в першу тридцятку матеріалів про випускників Івано-Франківського медичного фахового коледжу. Я із радістю взяла участь в онлайн-конференції, приуроченій презентації книги «Праця як молитва» про нас, випускників.
2022 рік: 50 років тому я стала студенткою, а 2024-й – рік 85-річчя коледжу – співпадає з моїм півстолітнім закінченням його.
Училася в старому корпусі на вулиці Галицькій: необжите приміщення, не облаштоване сучасними технічними засобами, але порядок, дисципліна, знання були на першому місці. З перших днів навчання було зрозуміло, що не можна запізнюватися, не можна не йти на пари, пропускати практичні заняття…
Згадую наші щоденні зустрічі з викладачами завжди з радісним виразом на обличчі. Вони проходили легко, невимушено та цікаво. Викладачі завжди давали можливість «показати» себе та вислуховували думку кожного як на лекційних, так і на практичних заняттях, які проводилися в лікарні на вул. Мазепи (тоді Дзержинського), на Матейки.
Виробничу практику я проходила в Бурштинській лікарні. При проходженні практик мала змогу використовувати засоби, форми і методи медичної роботи, які засвоїла під час вивчення навчальних дисциплін для роботи з різними категоріями пацієнтів. Значним плюсом нашого навчання було те, що викладачі подавали матеріал легко та доступно, що давало змогу нам, студентам, отримати широкий спектр знань.
Жила на квартирі по вулиці Набережній зі студенткою з паралельної групи Лідою Самотовкою із села Студінка Калуського району. Вона стала моєю подругою. Ліда була обдарованою, працьовитою, відчувала радість від навчання, готувала себе до майбутньої фахової діяльності. Здобуті знання увінчались успіхом. Після закінчення училища, отримавши диплом з відзнакою і потрапивши в «п’ятипроцентники», закінчила медінститут, здобула спеціальність лікаря. По закінченні працювала в Калуській міській поліклініці, а зараз трудиться офтальмологом в Івано-Франківську. На жаль, зв’язків з нею не маю.
У нашій групі був лише один «п’ятипроцентник», Іван Угорчак, який після закінчення училища вступив в медичний інститут, провчився один рік і під час літніх канікул трагічно загинув (втопився).
Училище стало місцем, де ми не тільки навчалися, тут ми знайшли друзів і серед студентів, і серед викладачів. Ми брали активну участь у спортивних змаганнях, конкурсах художньої самодіяльності, КВК, відвідували кінотеатри, драмтеатр, музеї, Брестську фортецю. Особливо запам’яталося літо 1973 року, коли на літніх канікулах студентським загоном відправилися на збір урожаю фруктів у кримський Джанкой. Там не тільки працювали, але й їздили на екскурсії в Сімферополь, Севастополь, Алушту, Алупку, Ялту, де відвідали багато визначних місць, які залишили чудові враження у спогадах.
А про подругу, з якою навчалась в одній групі, – Пашу Романів хочеться розказати трохи більше. Паша родом з села Діброви Калуського району, з нею ми два роки сиділи за однією партою, з нею разом проходили виробничі практики в Івано-Франківську, а державну – вона в Долині, я в Бурштині. Направлення на роботу мали в різні райони – я в Косівський, вона в Калуський. Розгубились. І тільки випадковість (Пашині знайомі, отримавши мою домашню адресу, розшукали мене) допомогла нам зустрітись через тридцять років після закінчення училища і зберегти дружні стосунки по сьогоднішній день. Спочатку поспілкувалися по телефону, а згодом раз в рік їздили одна до одної в гості. І вже тоді довго розмовляли, поринали у спогади, переглядали світлини, на яких відшукували своїх викладачів, однокурсників і, звичайно ж, себе. Згадували цікаві моменти навчання, участь у різних заходах, практичні заняття, радісні та сумні пригоди. Не забували і про роботу, сім’ю й діточок, ділилися успіхами й професійними досягненнями. Паша потім працювала в Долинській центральній лікарні в інфекційному відділенні маніпуляційною медсестрою. В 1976 році переїхала жити із села в місто Калуш, де трудилася в дитячій районній поліклініці патронажною медсестрою 10 років. З 1986 року і до сьогоднішнього часу — медсестра неврологічного кабінету (зараз Калуський міський центр первинної медико-санітарної допомоги Калуської міської ради). Жаліє, що не залишилася працювати в інфекційному відділенні (за сімейними обставинами змушена була переїхати). «Праця в стаціонарі важча, але більше практики, більше тебе цінують, більше користі приносиш, а в поліклініці – робота загалом паперова. Для молодих студентів важливо починати свою роботу зі стаціонарів», – зазначає подруга. І по сьогодні завдячує висококваліфікованим викладачам, які дали нам, студентам, фахові знання, що пригодились в роботі.
Шкода, що наша група майже не зустрічалася після випуску. Перший раз зібралися в 1984 році (10 років після закінчення навчання), мали можливість побачитись, заново впізнати одна одну, поспілкуватися у стінах рідного училища між собою та з викладачами. А потім в дружній атмосфері ділилися своїми життєвими і трудовими здобутками. Надіюся, що на 50-річний ювілей зустрінемось…
Я вчилася добре, мала стипендію, всі предмети подобалися, прагнула стати педіатром, але не склалося. В «п’ятипроцентники» не потрапила, саме тому, що завадили, як колись ми думали, два «зайві» предмети — фізкультура і основи бібліотекознавства, з яких отримала 4 бали. Після двох років праці (право на вступ у вищий навчальний заклад) вступала в Київський медичний інститут ім. Богомольця, але не пройшла за конкурсом. За сімейними обставинами більше спроб не робила, треба було працювати, заробляти на життя, щоб утримувати не лише себе, а й допомагати мамі.
Уже майже пів століття я з теплотою і вдячністю згадую період свого життя, проведений у стінах коледжу.
…Перелистую альбом нашого випуску 1974-го року. Перед очима усміхнені і привітні обличчя викладачів і студентів. З вдячністю згадую «нашого батька» – Григорія Григоровича Гавриша, директора і викладача дерматовенерології, який завжди розумів студентів. Завдяки його сприянню багато косів’ян здобули медичну освіту. А ось фото класного керівника Віри Андріївни Касьянової, яка в стінах закладу стала нашою другою мамою, з любов’ю і повагою ставилась до нас, навчала нас вірити в себе, у свої сили, пізнавати себе, була нашим другом і порадником, з якою ми могли поділити і успіхи, і невдачі. З приємністю переглядаю світлини всіх педагогів, які теплом своєї душі зігріли серця студентів й відкрили перед нами широкий шлях у самостійне життя.
В училищі було все: злети і падіння, труднощі і успіх. Але, як ми знаємо, в хвилини вищої напруги найпомітніше зростає людина, тому таким хвилинам ми завдячуємо найбільше. Училище – школа життя, яка, окрім ґрунтовних знань, дала змогу сформуватися як особистість. Спочатку здавалося, що є багато речей, які тільки затьмарюють розум студента, вони виглядали нам непотрібними... Але тільки коли ти стаєш старшою і дивишся на все зверху, розумієш, що ти стала не тільки хорошим спеціалістом своєї справи, ти стала освіченою людиною саме завдяки навчальним предметам, які формували й розширювали світогляд.
Правий був викладач основ бібліотекознавства, який завжди підкреслював, що його предмет не є зайвим для студентів, а отримані знання пригодяться в майбутньому. Мені особисто вони таки знадобилися в житті. Не можна не згадати і викладача фізичного виховання, майстра спорту з легкої атлетики Михайла Васильовича Ільківа, який уміло прищеплював нам любов до фізичних вправ, ніколи не давав нам симулювати, «сачкувати», а наголошував, що фізкультура і спорт – запорука здоров’я.
Цікавими були заняття з фармакології, терапії, хірургії, викладачі яких Катерина Юріївна Якубів, Віра Андріївна Касьянова та Ірина Владиславівна Свйонтек створювали ту атмосферу, в якій хотілося вчитися. Від них ми дізнавалися стільки, що протягом всього життя було що згадувати і застосовувати як на трудовій ниві, так і в повсякденні. Завдяки отриманим знанням ми стали різносторонньо обізнаними, грамотними фахівцями, хоча навіть і не важливо, хто і де працює.
Але не тільки професійними знаннями захоплювалися студенти – нас вражала врода, краса, вишуканість викладачів. Серед них ми чарувались Іриною Владиславівною Свйонтек, що була симпатична нам своїм образом: кожний день – інша річ, інший вигляд. Вона завжди носила в’язаний і вишитий одяг, зроблений власними руками. А про своє ремесло – вправність із голкою на полотні, про своє захоплення багато розповідала нам, студентам. Вишивала хрестиком, низинкою, замальовувала цікаві візерунки, збирала оригінальні зразки вишивок, щоб їх вивчити і відтворити давні орнаменти.
Ми давно покинули стіни училища, доля закинула нас в різні куточки України. Не всі зустрічалися зі своїми викладачами і не всі знають, що мистецьке хобі Ірини Владиславівни стало справою всього її життя. 47 років захоплено займалася пошуковою працею, досліджувала витоки творчості українців, заглиблювалась у народне мистецтво, пізнавала його духовне коріння. За що і отримала звання – членкиня Національної спілки майстрів народного мистецтва України, етнограф, кавалер ордена Княгині Ольги III ступеня, лавреатка премій імені Марійки Підгірянки та Володимира Гнатюка.
Ірина Свйонтек видрукувала сім унікальних мистецьких альбомів вишиваного мистецтва Гуцульщини та Покуття, підготувала до друку ще два альбоми, а вже після її відходу у вічність видано альбом «Покутські вишивки Прикарпаття». Всі її роботи (вишивані зразки, фотоархів, папки, зошити-замальовки) передано у Коломийський національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Йосафата Кобринського. Матеріали, зібрані та опрацьовані Іриною Свйонтек за майже пів століття, допоможуть і нам збагатитися духовно, бо в них вона вклала свою любов, щиру відданість, працю в ім’я збереження скарбів нашого національного мистецтва.
Я дуже вдячна нашим викладачам за індивідуальний підхід до кожного студента, постійну підтримку під час навчання та за безцінні професійні та життєві поради, що допомогли мені в майбутньому стати кваліфікованим спеціалістом та навчили ніколи не зупинятися на досягнутому.
Про те, що кожна робота має свої особливості, зрозуміла, коли після закінчення в 1974 році з відзнакою медичного училища почала працювала патронажною медсестрою Косівської дитячої лікарні. Тут я відчула специфіку різних напрямків медицини. Тут я набралася досвіду, багато чому навчилася. Крім патронажу діток, уперше довелося оволодіти суміжними професіями: працювала в маніпуляційному кабінеті, на прийомі з лікарем-кардіологом, лікарем-педіатром, у фізкабінеті, освоїла ази дієтсестри, замінюючи медсестер на час хвороби чи відпустки. З дітками працювати важче, ніж з дорослими, і робота дуже відповідальна. Але мені вона вдавалася, все подобалося і працювала б, напевно, в цій сфері до пенсійного віку. На жаль, випадок змінив все: попросили працювати старшою медсестрою дитячого садка «Сонечко» у Косові, де продовжилася моя трудова діяльність, пов’язана з педіатрією (мрія стати педіатром не здійснилась, зате набула досвіду роботи з дітьми). З 1985 року повернулася в Косівську центральну районну лікарню, але уже медсестрою фізіотерапевтичного відділення (6 років медсестрою фізкабінету дитячого відділення, 15 років – старшою медсестрою цього відділення). Робота мені подобалася, приносила задоволення.
До бажання вчитися додавалася практика, а з роками досвід робив нас майстрами своєї справи. Постійно вчилася і вдосконалювалася, багато читала, кожні 5 років проходила курси удосконалення, брала участь в конкурсах «Краща медсестра», навчала молодших, була профгрупоргом, редактором стінної газети.
Маю різні захоплення – колекціонування марок, значків, монет, календариків, морських камінців, в’язання і кімнатні квіти, фотографування (чорно-білі фотографії), які приносять мені задоволення і заспокоєння. Зразу працювала з фотоапаратом «Смєна», з фотоплівками і фотопапером, реактивами для їх проявлення. На фотозбільшувачі друкувала свої перші світлини, там їх проявляла, закріплювала і сушила, а навчив цьому середущий брат Мирослав. Писати почала в училищі, продовжила, коли працювала в дитячій лікарні. Спочатку замітки, інформації, а згодом – уже нариси про відомих людей. Поштовхом до писання в останні роки стало тісне спілкування з приятелькою Аделею Григорук – письменницею, членкинею НСПУ, НСЖУ та НСКУ. Завдяки їй стала членкинею РО «Просвіта», Клубу інтелігенції імені Ігоря Пелипейка, учасницею багатьох свят, зустрічей, фестивалів. Розширився круг моїх знайомих, серед яких письменники, журналісти, художники, артисти. Водночас з-під пера народжувалися мої розповіді про мистецтво, літературу, про визначних людей, які друкувалися в обласних і районних газетах, а згодом в журналах, в періодичних виданнях Буковини, Тернопільщини, Рівненщини і в зарубіжних газетах «Наш голос», «Нове життя», «Свобода» та «Час і події». За ці роки написано 80 великих статей, 270 публікацій. Аделя Григорівна навчила мене вірити в себе, у свої сили, пізнавати себе, розвивати свої можливості.
У моєму житті не все було легко і безхмарно. Але я не звикла нарікати, жалітися, згадувати сумне. Радість сум проганяє і нову радість кличе. Вдячна долі за сина, за невістку, довгоочікуваного онука Іллюшу, який є найбільшою радістю і захопленням…
Марія ПОРОХ, випускниця Івано-Франківського медичного училища 1974 року.
