Судус Андрій Володимирович

 Судус Андрій Володимирович. Навчався в Івано-Франківському медичному училищі у 1985-1989 рр. за спеціальністю «Лікувальна справа». У 1989-1995 рр. навчався у військово-медичній академії м. Санкт-Петербург, де до 1998 року проходив ад'юнктуру з кардіохірургії. З 2000 по 2013 рік працював в Волинській обласній клінічній лікарні, з 2005 року очолював відділення кардіохірургії. З 2013 року – лікар-хірург серцево-судинний в клінічному лікувально-діагностичному центрі «СІМЕДГРУП», м. Івано-Франківськ. Виконав понад 1000 оперативних втручань на відкритому серці в умовах штучного кровообігу – коронарне шунтування, протезування та пластики клапанів серця, операції на грудному відділі аорти та інші. Кандидат медичних наук.

Андрій СУДУС: Нам цікаво було вчитися, і хотілося вчитися, і на все вистачало часу

 Про медицину, якщо чесно, я ніколи не думав, у школі мене цікавили точні науки – фізика, хімія, математика. І хоча тоді, у 80-і роки, було модно мріяти про професію космонавта, я раз хотів бути дипломатом, другий раз – астрофізиком. А медицина ні в розмовах в сім’ї, ні в моїх думках, ні взагалі навіть збоку не стояла.

У моїй родині ніколи медиків не було – ні в ближньому колі, ні в далеких поколіннях. Щоб я по династії йшов, коли тато, мама, баба, дід медики, – не було такого, що зустрічається не часто. Навіть тепер у мене тільки донька пішла по наших «медичних стопах», а син не захотів.

Одразу скажу, тоді, коли я закінчив восьмий клас школи, це не був мій вибір. Це так вирішили мої батьки. Мало того, вони і не дуже питали, чи я хочу того. Восьмий клас я закінчив з похвальним листом. І коли влітку діти на канікулах відпочивали, батьки мені сказали: ти будеш вчитися в медучилищі. Я був не проти медицини, але був незадоволений, що мене ніхто не запитав про мої бажання.

Часто батьки думають, що вони краще розуміють, що потрібно дітям, і за них приймають рішення, ставлять їх перед фактом. Зрозуміло, у 15 років дитина ще не має свого такого розуму, щоб приймати правильні рішення, то часом батьки намагаються це зробити за неї. І у кінцевому рахунку виявляються правими. У моєму випадку мої батьки вгадали. І я не шкодую, що пішов у медицину. Точно не скажу, коли прийшло таке усвідомлення, але це було досить швидко, мені сподобалось.

Наша фельдшерська група – то були одні хлопці. Вже пізніше я дізнався, що після закінчення училища ми мали їхати фельдшерами в гарячу точку, в Афганістан. Але якраз коли ми закінчували навчання, у 1989 році, були виведені війська з Афгану. Тобто нам, ймовірно, пощастило.

Не знаю, як зараз, адже часи міняються, змінюється методика викладання, але мені дуже сподобалися наші вчителі і база, яку вони мені дали. Згодом завдяки цьому мені було легко вчитися у військово-медичній академії в Санкт-Петербурзі з тим багажем, що я мав з училища. Особливо що стосувалося анатомії, фізіології, фармакології – таких базових дисциплін.

Як зараз пам’ятаю своїх вчителів: Катерину Юріївну Якубів, яка викладала фармакологію, класну керівничку Чеславу Михайлівну Рішко – викладачку акушерства і гінекології, вчительку історії Марію Миколаївну Загребельну, викладача інфекційних хвороб Володимира Миколайовича Козовика.

Чи не найулюбленішим предметом була латинська мова, яку викладав Роман Іванович Малець, який потім був директором. Дуже хороший, приємний чоловік. І викладач був чудовий, і мова мені напрочуд легко давалася. У мене за тією п’ятибальною системою з латини не було жодної четвірки.

Першим моїм класним керівником був Богдан Леонідович Шараневич, хоча він був недовго – перший рік навчання, може трохи довше. Він був хірургом, паралельно працював хірургом в лікарні на вул. Матейки. Ми навіть ходили на нічні чергування – хто хотів, добровільно. Мені якраз цікава була хірургія буквально з перших курсів. Тож цікаво було ходити в лікарню на нічні чергування, дивитися на операції, як це все відбувається. Думаю, що завдяки Богдану Леонідовичу я зацікавився хірургією. Згодом він виїхав у США. Ми контактуємо, коли нещодавно він приїжджав у Франківськ, ми зустрічалися.

Харизматичним був викладач фізкультури Михайло Васильович Ільків, мені дуже подобався. Власне через нього я і спортом трохи займався. Він звів мене зі своїм колегою, і я тренувався з легкої атлетики. Але тут навіть не факт в предметі (ніби що таке фізкультура?), а в людині, яка викладає. Він чимось нам схожий був на дуже популярного тоді італійського співака Челентано, ми його так і називали між собою. Це була добра кличка.

Майже кожний викладач мав прізвисько, здебільшого хороше. Всі уже і не згадаю. Але от викладачку фізіології Надію Дмитрівну Яблунівську ми називали «баба Надя», неординарна жінка.

Від більшості викладачів училища, відсотків 80 точно, я в захопленні до цього часу. Загалом чи то часи такі були, чи нам так пощастило, але викладачі ставилися до нас, студентів-дітей, з великою повагою. Питали: що вам треба, що би ви хотіли, давайте, може, так зробимо. В ті часи почалася вже перебудова і панував такий дух свободи, демократична була обстановка. Можна було щось казати, нове пропонувати. Ми всі були в дусі тих перемін. Викладачі хотіли нас навчити, було у них бажання передати нам знання. А нам цікаво було вчитися, і хотілося вчитися, і на все вистачало часу.

Тоді якраз почалися КВНи, проводилися різні конкурси «Кращий за професією», поїздки всюди. Тобто ми мали чим займатися. Пам’ятаю, як ми їздили в студентські загони в Одеську область Ізмаїльський район. З нашою класною керівничкою Чеславою Михайлівною їздили на екскурсію в Ленінград, де згодом я здобував вищу освіту.

А ще одним з позитивних моментів мого студентського життя є те, що тут зустрів свою майбутню дружину, тоді Галину Голуб. Ми познайомилися на першому курсі і почали зустрічатися. Разом вже більше 35 років, у нас двоє дуже гарних дорослих дітей. Зараз вона працює старшою медсестрою обласної стоматполіклініки.

Після закінчення медичного училища у військкоматі мені дали направлення у військово-медичну академію в Ленінграді. У Франківську в ті часи досить складно було поступити в медінститут. Тоді багато важили знайомства. От знайомі батьків і порадили місто на Неві. Мені вдалося з першого разу поступити. Як вступав – то ще був Ленінград, а як закінчував – то вже був Санкт-Петербург.

Закінчивши вуз, ще три роки проходив ад'юнктуру з кардіохірургії. У 1998 році захистив кандидатську дисертацію і став кандидатом медичних наук. Загалом в Санкт-Петербурзі ми були десять років. Там я отримав вищу освіту, там здобув наукове звання.

Мене згодом часто запитували, чому не залишився в Санкт-Петербурзі. А я себе зараз запитую, що би було, якби залишився. Ми б з родиною були зараз там невідомо в якому статусі і з якими поглядами на ці події, що творяться – російсько-українську війну. Тож я задоволений, що ми звідти поїхали.

Зрештою, я хотів кардіохірургії, яку мені запропонували в Україні. В силу різних обставин в той час поїхав до Луцька в обласну лікарню, там згодом очолював відділення кардіохірургії і оперував. У Луцьку працював 13 років, а потім мене запросили в Івано-Франківськ для започаткування та розвитку кардіохірургії в області.

Андрій СУДУС, випускник Івано-Франківського базового медичного училища 1989 року.

Наша адреса

Тел/факс: (0342) 75-32-58
Відділення післядипломної освіти
Тел: (0342)528004
 

 

Для студентів

Moodle

Корисні посилання

ZNO

vfpo

Copyright © 2021 Комунальний заклад фахової передвищої освіти "Івано-Франківський медичний фаховий коледж" Івано-Франківської обласної ради