МАТЕЙКО Мирон Федорович. Навчався в Івано-Франківському базовому медичному училищі у 1977-1981 рр. на фельдшерському відділенні. Після проходження військової служби в Заполяр’ї у 1984 році вступив на підготовче відділення Івано-Франківського медичного інституту, закінчив виш у 1990 році. До 1999 року працював хірургом в Бурштинській міській лікарні, у 1999-2000 рр. – головним лікарем цієї лікарні. З 2000 року – головний лікар Галицької ЦРЛ. У 2015-2017 рр. – директор департаменту охорони здоров’я Івано-Франківської обласної державної адміністрації. З 2017 року – генеральний директор КНП «Обласний клінічний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Івано-Франківської обласної ради». Обирався депутатом обласної ради, двічі депутатом Галицької районної ради, сьогодні депутат Івано-Франківської районної ради. Заслужений лікар України. Нагороджений медаллю «За заслуги перед Прикарпаттям», багатьма нагородами різного рівня.
Мирон МАТЕЙКО: Найкращі роки, які були, – це училище
Майже все моє трудове життя пов’язане з Івано-Франківським медичним училищем. Тут я здобув фах фельдшера, що став першою сходинкою в моєму наступному навчанні та роботі лікарем і організатором охорони здоров’я. Коли працював керівником у Бурштинській і Галицькій лікарнях, то охоче брав на роботу саме випускників цього навчального закладу. Коли очолював департамент охорони здоров’я обласної держадміністрації, то тісно співпрацював з адміністрацією медичного коледжу, усвідомлюючи важливість підготовки молодих спеціалістів. І в останні роки очолював державну екзаменаційну комісію в ІФМФК.
Між тим під час навчання у Курівській школі Галицького району я не думав, що стану медиком. Я добре грав у футбол – так до цього часу не зраджую цьому захопленню. Мої добрі товариші після восьмого класу вчилися один у франківському медичному училищі, інший в коломийському педагогічному. От я і вирішив поступати в педучилище. Здав екзамени, але по конкурсу не пройшов. Тож пішов у дев’ятий клас Більшівецької школи. Водночас грав за Кінашів на першість району з футболу. А Ігор Прунак, який вже вчився в медучилищі, розповів, що тут гарні умови для занять фізкультурою, добрий фізрук Михайло Васильович Ільків.
І я здав документи в Івано-Франківське медичне училище. Тоді тато мене привів за руку у цей заклад. До сих пір пам’ятаю, як ми дивилися на стенди – які документи, які екзамени, а до нас підійшов директор Григорій Григорович Гавриш. «А що ви, а звідки?», – питав нас. Подивився моє шкільне свідоцтво, а я добре вчився, і запропонував поступати. Я успішно здав два екзамени і вступив.
Це була 2 група, фельдшерське відділення. Зі мною вчилися Степан Мельник, Любомир Малофій, Василь Перепічка, Галя Гриньків. Старостою була Галя Приймак з Надвірни. Лише з нашої групи згодом отримали звання заслужених лікарів України Микола Суслик, Любомир Малофій, я. Вже після закінчення училища ми зустрічалися через 5-10-15 років. Зараз трохи менше, але підтримуємо цю традицію.
Під час навчання ми знаходили час і на спорт, і на художню самодіяльність. Спорт – для мене це футбол, яким займаюся дотепер. А художня самодіяльність – це ансамбль. Тоді якраз в училищі працював відомий композитор Дмитро Гнатович Циганков. Він нас підтримав, коли ми з хлопцями створили, як тоді було дуже модно, ВІА (вокально-інструментальний ансамбль), нам пошили костюми. В нашому ВІА були Степан Мельник, який зараз живе і працює в США, Михайло Бандура, тепер фельдшер в обласному центрі екстреної медичної допомоги і медицини катастроф, Міша Яремій. Ми навіть виграли конкурс з піснею «Красная гвоздика»… Вже коли я працював у Бурштині, до мене кілька разів приїжджав Дмитро Гнатович Циганков, я йому організовував рибалку.
Головне, що ми на все знаходили час – і на спорт, і на музику. Я добре вчився, весь час мав стипендію. Мені не ставало лише пару «п’ятірок», щоб мати червоний диплом. Навчання давалося легко, може, тому, що я був після дев’ятого класу. Хіба математичні дисципліни не дуже, а медичні йшли добре.
За ті роки поміняв три квартири. Спочатку на тодішній вулиці Жукова (тепер Пулюя) жили на квартирі з Зеником Листюком, потім з Мішою Яремієм. Багато грошей батьки не могли дати, хіба мама або тато давали 3 рублі, а бабця щось докидувала. І ще ми з хлопцями привозили з села хто що міг. Мама як готувала сумку, то на тиждень розтягували. Але як стали парубками, пішли дівчата, товариство, компанія, то вже вистачало хіба до середи-четверга. Тоді їхали в депо вечеряти за 10-20 копійок. Бувало, що до 3-4 години ранку розвантажували вагони з цибулею, кавунами, щоб заробити 20-25 рублів.
Згадаю один епізод, про який кажуть: «в точку». Якось майже перед випускним ми з хлопцями дуріли і розбили скло великої вітрини на другому поверсі. Кличе нас воєнрук: «Я вас в армію, я вас к бєлим медвєдям отправлю». Приходить закінчення училища і нас – мене, Листюка, Суслика і Шевчука – в Норильськ. Як сказав – так і вийшло, як напророчив. Два роки відслужив я у Заполяр’ї фельдшером. Майже командою ми потрапили, лише в різні частини.
Після служби в армії вступив на підготовче відділення Івано-Франківського медичного інституту. Мені училище дало такий багаж знань, що в медінституті було легко вчитися. Я раненько вставав (до цього часу так звик), міг переглянути конспекти (а конспекти я завжди писав), і мені достатньо було послухати лекцію, записати, а потім перелистати, або книжку переглянути. У мене після третього курсу інституту вже було двоє дітей, то треба було підзаробляти кожного року на канікулах. Під час навчання в інституті також співав у відомому на Прикарпатті хорі «Сурма» і продовжував займатися спортом. Наша команда навіть стала переможцем чемпіонату колишнього союзу з міні-футболу серед студентських команд. Тобто захоплення з часів медучилища продовжувалися.
Після інтернатури з хірургії мав направлення в медсанчастину «Хлорвінілу» у Калуші. Але якраз тоді у Бурштині формувалася футбольна команда «Домобудівник», мене запросили в команду, дали квартиру і водночас запропонували посаду хірурга. До 1999 року працював хірургом в Бурштинській міській лікарні, у 1999-2000 рр. – головним лікарем медсанчастини Бурштинської ТЕЦ (так лікарня тоді називалася). Потім 15 років відпрацював головним лікарем Галицької ЦРЛ.
Як керівник лікарень, директор департаменту охорони здоров’я обласної держадміністрації, генеральний директор обласного центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф можу оцінити рівень підготовки фахівців в різних медичних навчальних закладах, зокрема з Тернопільщини, Чернівців, Івано-Франківська, Коломиї. Скажу так: Володимир Васильович Стасюк має школу, практика в Івано-Франківському медичному фаховому коледжі набагато переважає у порівнянні з іншими. Обладнані дуже добрі класи для відпрацювання практичних навичок. Тому із задоволенням приймав на роботу випускників ІФМФК.
Бачу хороший рівень випускників коледжу і під час випускних екзаменів, адже чотири рази очолював ДЕК на фельдшерському відділенні. Адміністрація коледжу прислухається до наших порад, на чому акцентувати увагу, враховуючи потреби практичної медицини. І дуже важливо, що наголошують на необхідно постійно вчитися.
Свого часу мою маму запрошували в інститут, тоді приїжджали в село і просили на навчання. Вона була дуже розумна, десять класів закінчила все на відмінно. Але моя баба, мама мами, її не пустила, казала, що нема можливості вчитися. Саме мама прищепила мені бажання вчитися. Тато у мене був роботяга, добрий господар. Але все мені казав про себе: «Чого мене тато не бив, щоб я добре вчився?». А я тепер собі згадую ті слова і думаю, чого я під час навчання ще більше не схоплював, не вчив?
У мене по житті було дуже багато добрих вчителів, які мали вплив на мене. Багато друзів і багато вчителів. Я не втомлююся казати, що для мене найкращі роки, які були, – це училище. Я у рідному селі Курів, де народився, був перший фельдшер (медсестра була, а фельдшер ні), перший лікар, перший заслужений лікар. Зараз вже є багато і лікарів, і середніх медпрацівників. І це добре. Бо, як казав Гіппократ, медицина – найшляхетніше з мистецтв.
Мирон МАТЕЙКО, випускник Івано-Франківського базового медичного училища 1981 року.
