ФЕДОРЧЕНКО Володимир Михайлович. Навчався в Івано-Франківському медичному училищі у 1963-1967 рр. на фельдшерському відділенні. Після закінчення три роки (1967-1970) працював анестезистом в ОКЛ. У 1970-1976 рр. навчався в Івано-Франківському медичному інституті, субординатуру проходив з хірургії в Калуській ЦРЛ. У 1977-1990 рр. – ургентний хірург Лисецької ЦРЛ. У 1983-1987 рр. навчався в заочній аспірантурі на кафедрі госпітальної хірургії, у 1988 р. захистив кандидатську дисертацію в спецраді Київської медичної академії післядипломної освіти. З 1990 року працював в Івано-Франківському національному медичному університеті на кафедрах факультетської хірургії, хірургії № 1. У 1996 році отримав звання доцента. У 2011-2021 рр. – проректор з науково-педагогічної та лікувальної роботи ІФНМУ.
Володимир ФЕДОРЧЕНКО: Хто пройшов через медучилище, той зрозумів, чи медицина – це його
Старі фотографії розкладу… Майже як у пісні Кузьми (Скрябіна):
«Старі фотографії на стіл розклади,
Дитячі історії смішні розкажи,
І справжнім друзям не забудь, подзвони,
Бо добре чи зле, з тобою завжди вони».
Ці слова як епіграф до моїх спогадів про Івано-Франківське медичне училище. Розкладаю фотографії зі свого студентського альбому «ХХХ випуск, 1963-1967 роки»: моє велике фото на першій сторінці і маленькі фото викладачів та однокурсників… А потім різні світлини з тих часів. Ось фотографія з практичного заняття в інфекційній лікарні, ми всі у білих халатах. А ось з акушерства – на першій парті сидять відмінники Міша Глинський, Ромко Марцінків, Міра Руда, а на останній – Ігор Петрів, Василь Заник, Федорченко (я), Олег Єршов (така була наша бригада). А ось на практиці в Долині, ми місяць були на переддипломній практиці. Наступні фото – заняття з фізкультури, команда училиша на міських змаганнях з лижних гонок. А тут наш вокально-інструментальний ансамбль. Ось ми біля корпусу медучилища, тоді ще на вулиці Галицькій, 101. Є фотографії з параду, з суботників, з відпочинку в Яремчі... Ще чорно-білі фотографії.
Не всіх одразу впізнаєш уже на кольоровій світлині, яку ми зробили під час останньої нашої зустрічі через 40 років після закінчення училища. Ось з моєї групи Василь Заник, Ігор Штундер, Іван Чигур (працював в 4-й поліклініці), Михайло Досин (фельдшер на швидкій), А ось тут трохи так «заховався» Роман Марцінків, батько нашого мера. Це Зіновій Дума, згодом закінчив медінститут і один час працював в медакадемії, в Прикарпатському університеті на кафедрі реабілітологї, потім виїхав в Америку. На цій фотографії і викладачі Неля Іванівна Миргородська, Галина Терентіївна Шкромида, Ярослав Дмитрович Гладун, директор тоді уже медичного коледжу Володимир Васильович Стасюк.
…А майже 60 років тому для викладачів ми були дітьми, нас називали то учнями, то студентами. Та ми і були дітьми.
Я в Івано-Франківське медучилище вступив після восьмого класу. Медицину вибрав, перш за все, тому, що сам в дитинстві хворів, не раз лежав в лікарні і бачив, що це за професія. У моїй родині всі за фахом були педагоги, я став першим медиком, а вже потім мене наслідував мій син Михайло, який закінчив з відзнакою інститут, магістратуру і аспірантуру. До речі, він перший в інституті захистив за новими європейськими правилами кандидатську дисертацію і отримав звання «доктор філософії» з галузі знань 2022 «Охорона здоров’я», спеціальність «Медицина».
А ось фотографія нашої групи, зроблена понад 50 років тому. У першому ряду – директор училища Григорій Григорович Гавриш. Це людина, яка знала свою справу. Він уродженець Косівщини, а його племінник – відомий український композитор-пісняр Остап Гавриш. Григорій Григорович знав кожного учня, до нього можна було підійти зі своїми проблемами, він усім допомагав. Так склалася доля, що я та мій однокурсник професор Любомир Глушко проводжали його в останню путь. Ми їздили на похорон у Косів, наш директор похований на польському цвинтарі.
Завучкою (тоді казали «завпед») в училищі була Вікторія Романівна Бутвін. Фізику вчила Неля Іванівна Миргородська. Лікар-інфекціоніст Тетяна Василівна Онищук була нашою класною керівничкою. Фотографії допомагають згадувати своїх викладачів.
Анатомію нас вчила Зінаїда Федорівна Ільїна, дружина відомого професора медінституту Юхима Петровича Мельмана. Як викладачка вона була дуже кваліфікована, професійна, до студентів підходила виважено. Як кажуть, вона закладала нам основи анатомії, і наскільки це було грунтовно, я відчув, навчаючись в медичному інституті. Тим, хто був після училища, анатомія в інституті давалася значно легше. Якось Зінаїда Федорівна захворіла і ми, студенти, провідували її вдома, жили вони на вулиці Франка. Пам’ятаю, як вона зраділа, коли ми прийшли.
На першому курсі латину вчив Володимир Антонович Голець, він був у нас в авторитеті. Такий, як би зараз сказали, чисто польський пан. Жив біля училища (тоді ще на вулиці Галицькій). Улюблений його вислів був: «Жабко ти зелена моя». І ще любив казати: «В мене ніхто не спише на контрольній». Для нас дефініція латинських слів – це було щось нове і складне. Але учні є учні, ми все одно знаходили можливість щось списати.
Коли ми пішли на старші курси, то вже були клінічні предмети. Найперше хочу згадати Ярослава Дмитровича Гладуна, який вчив фармакологію, він родом з Черче Рогатинського району. Був дуже вимогливим, але і дуже знаючим спеціалістом, вмів донести свої знання учням. Як у нього було заведено: починається пара, вся перша парта – місця вільні. Він вибирає студентів, кожному дає завдання написати ту чи іншу групу рецептів. І дійсно не можеш списати нічого. Так він нам вкладав у голови фармакологію. І ми пізніше зрозуміли, як багато він нам дав знань.
Склалося так, що вже в медінституті на ІІІ курсі він у мене вів один семестр фармакологію, був на заміні. Його дружина Марія Іванівна Гладун працювала доцентом-хірургом в медінституті, славилася тим, що вміла добре оперувати і виходжувати хворих. Я працював один час з нею на кафедрі хірургії, бував у них вдома, ми підтримували зв’язки. Бувало, допомагав Ярославу Дмитровичу з побутових питань, коли Марія Іванівна померла, він її смерть дуже важко переніс. Коли в педінституті він заклав ботанічний сад в Дем’яновому Лазі, я теж там бував. Також допомагав йому з пошуком рецензентів на книгу з фітотерапії, мовників для вичитування, спонсорів – шкода, що у зв’язку зі смертю Ярослава Дмитровича не вдалося видати, це хороший би був підручник.
Акушерство вчила Марія Петрівна Чав’як, теж добре ставилася до студентів. Викладачкою хімії була Фаїна Семенівна Бреслер, згодом її чоловік професор Сойбельман вчив у мене хімію в інституті, був завідувачем кафедри.
А улюбленим клініцистом був Абрам Юхимович Водовоз. Він мав фармосвіту і закінчив Вінницький медінститут, був учнем вченого-терапевта Бориса Шкляра (автора відомого багатьом поколінням лікарів підручника з пропедевтики внутрішніх захворювань). Абрам Юхимович був дуже оригінальним чоловіком, студенти його любили. Він працював в терапії на Франка, дуже добре знав кардіологію, його часто запрошували на виклики до важких хворих і він їздив. Згодом доля склалася так, що я з його донькою разом працював у Лисці.
Головою державної екзаменаційної комісії був Д.М.Ферлей, головний лікар психлікарні. Його фото теж є у нашому випускному альбомі. Нещодавно на цвинтарі побачив його могилу, він прожив майже сто років.
Про спорт нагадують фотографії на лижах. Ось збірна команда училища – серед них ми з Любомиром Глушком, а поряд старші хлопці з зуботехнічного відділення, після десятого класу, для яких ми були «пацани». У нас був хороший фізрук Іван Григорович Прядко, він фотографії робив, студентам роздавав, ми його любили. Потім фізкультуру викладав Михайло Ільків. Ми займалися спортом, відстоювали честь медучилища.
Був у нас свій ансамбль, модний тоді ВІА: Василь Заник, Федорченко (я грав на гітарі), Олег Єршов з нашого курсу, на курс молодші Саша Терещенко, Діма Похила і Олег Крив’юк. Гітара, баян, труба, кларнет, ударні. Це завдяки Василю, який уже тоді проявив свій артистичний і організаторський талант, був створений ВІА. Ми в Пасічній у клубі училища грали на танцях. І навіть мали платний концерт в Кривотулах. Заробили гроші, запросили дівчат і повели в найкрутіше тоді кафе «Вогник» на Галицькій.
Пригадую і як ми вперше нашою групою їздили на весілля. Наша Дуся Карбишевська, родом з Палагічів, найстарша серед нас, першою вийшла заміж. А потім їздили на весілля до наших одногрупників Ігоря Штундера і Нелі Бучинської – це вже в Чернієві.
А ще мені запам’яталося на все життя, як Василь Заник запросив мене до себе додому на Пасху. Переночували, а вранці їли все великоднє, посвячене. Там я вперше побачив пляшку з самогоном, закриту кукурудзяним корком. Ми до цього часу підтримуємо з Василем зв’язки, товаришуємо, їздимо один до одного на ювілеї. Він не пішов у медицину, але, як кажуть, зробив себе сам, власним горбом: закінчив Інститут культури Карпенка-Карого, плюс юридичний, був керуючим справами міськвиконкому Калуської міської ради першого демократичного скликання.
У нашій групі було 12 хлопців, інші – дівчата. Не всі пішли в медицину. Але хто пройшов через медучилище, той зрозумів, чи медицина – це його чи не його. Згодом ми зустрілися в медінституті з багатьма однокурсниками по училищу. Олег Єршов, Ромко Марцінків, Зеник Кучинський (згодом головний лікар в Букачівцях), Міша Глинський, Любомир Глушко (згодом завідувач кафедри і проректор медуніверситету), Христя Крілик, Зеновій Дума… Хтось відбув армію, хтось відпрацював в лікарні (я через поганий зір в армії не служив) – вчилися в медінституті на різних курсах, але бачилися, спілкувалися, товаришували. З тих часів знайомий і з директором ІФМФК Володимиром Васильовичем Стасюком, вчилися майже одночасно, перетиналися по громадській роботі.
Перед вступом в Івано-Франківський медичний інститут я три роки відпрацював в ОКЛ. Якраз тоді створювалася анестезіологічна служба. Очолювала її фронтовичка Ганна Олексіївна Калюкіна. Було три лікарі і десять анестезистів. Я один хлопець і дев’ять дівчат-анестезисток, серед них дві монахині, які лишилися в лікарні ще з часів Польщі. Старшою медсестрою була Люда Томина (Андріїшин), яка потім, маючи трьох дітей, закінчила медінститут, згодом створила в Івано-Франківську госпіс. В анестезіології я зрозумів, що таке медицина: вперше побачив хлопця з правцем, чи як робиться відкритий масаж серця. Оскільки ще не було легенево-кисневої реанімації, ми вручну, за допомогою мішка, «дихали за хворого». З бригадою вакцинаторів їздив по області робити щеплення проти кору.
Після закінчення медичного інституту я тринадцять років пропрацював в Лисецькій ЦРЛ ургентним хірургом. Паралельно навчався в заочній аспірантурі на кафедрі госпітальної хірургії і моїм керівником кандидатської був завідувач кафедри, професор Михайло Григорович Шевчук, він мав мене за другого сина.
З кінця 1989 року я працював погодинно на кафедрі факультетської хірургії Івано-Франківського медичного інституту, а у 1990 році за конкурсом пройшов на посаду асистента. Тут, в ІФНМУ, пройшов шлях від асистента до доцента та проректора з науково-педагогічної та лікувальної роботи.
Володимир Федорченко, випускник Івано-Франківського медичного училища 1967 року.
