МИКИТИН Андрій Миколайович. Навчався в Івано-Франківському базовому медичному училищі у 1984-1988 рр. на фельдшерському відділенні, закінчив з відзнакою. Після закінчення служив на посаді фельдшера в збройних силах СРСР в Білорусії в Гомельській області. У 1990-1995 рр. навчався в Інституті теології, проходив навчальну практику в Австрії, Італії, Німеччині та США. З 1995 р. працював в медико-реабілітаційному центрі «Омнія» для алко- та наркохворих в Івано-Франківську. У 1999 р. обраний директором Благодійного християнського фонду «Солідарність». Проводить практичні заняття для студентів на кафедрі соціальної педагогіки та соціальної роботи Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Двічі був обраний депутатом Івано-Франківської міської ради 3-го та 4-го скликання на період з 1998 по 2006 рік.

Андрій МИКИТИН: Ми захоплювалися тими вчителями училища, які позиціонували себе як представники української інтелігенції

Після закінчення медичного училища я проходив службу в армії фельдшером. Під час навчання в Інституті теології, з огляду на медичну освіту та знання англійської і німецької мов, я був залучений до проходження навчальної практики в релігійних реабілітаційних центрах для наркоузалежнених в Австрії, Італії, Німеччині та США. Згодом працював в медико-реабілітаційному центрі «Омнія» для алко- та наркохворих в Івано-Франківську. Благодійний християнський фонд «Солідарність», який я очолював з 1999 року, впродовж 20 років проводив профілактичні заходи та надавав усесторонню медичну та реабілітаційну допомогу ВІЛ-інфікованим, хворим на СНІД та туберкульоз на Прикарпатті. Такий от зв’язок з медициною і здобутим в медичному училищі фахом.

За час восьмирічної депутатської діяльності в міській раді я кілька разів був запрошений в Івано-Франківський медичний коледж на зустрічі з викладачами та студентами, під час яких розповідав про новітні програми антиретровірусного лікування при ВІЛ-інфекції та СНІД та замісної терапії метадолом для хворих на наркоманію. Тож можу порівнювати той рівень училища, яким воно було тоді, коли я вчився, і тепер.

…Перший шок в 1984 році, коли я вступив до Івано-Франківського медичного училища, викликав… туалет. До цього я ніколи не бачив, щоб у міському закладі освіти туалет для студентів був на вулиці, такий, як в селі. Крім того, він знаходився на видному місці посеред двору, на якому збиралися всі студенти на перерві.

А ще – спортзал та водночас актовий зал. Він був у такому стані, що називали його стодолою і боялися, щоб не завалився під час уроку фізкультури.

Все це було, коли училище знаходилося на вул. Галицькій. Сьогодні студенти медичного коледжу завдяки наполегливій праці директора Володимира Васильовича Стасюка мають чи не найкращий освітній заклад в області.

Ще одним розчаруванням тоді, у 80-тих роках, для мене стало те, що частину предметів вели на російській мові. При тому, що 99% студентів були українцями, але було кілька вчителів росіян, які вперто читали лекції російською мовою. Крім того, підручники значною мірою були теж російські.

Особливо налякало мене навчання хімії російською мовою… Я не розумів термінів, оскільки російська наукова термінологія суттєво відрізнялася. Тож перша оцінка, яку я отримав в училищі, була «двійка» з хімії. До слова, медичне училище я закінчив з відзнакою, з так званим «червоним дипломом».

Тоді, в радянські часи, ми захоплювалися тими вчителями училища, які робили все для того, щоб українська мова була у вжитку, і позиціонували себе як представники української інтелігенції. Такими на той час мені здавалися Роман Іванович Малець (латинська мова), Чеслава Михайлівна Рішко (акушерство і гінекологія), Орися Сафронівна Чопик (педіатрія), Катерина Юріївна Якубів (фармакологія), Богдан Леонідович Шараневич (хірургія), Володимир Миколайович Козовик (інфекційні хвороби), які викладали на моєму курсі.

Пригадую собі, як в один з тих років ми грали в КВН. Моя група виграла конкурс в училищі, на якому ми розказували різні гуцульські анекдоти, наважуючись критикувати деякі порядки в державі та в училищі. Весь зал тоді аплодував нам. Відтак нас допустили на конкурс КВН серед медичних училищ Західної України, який проходив в місті Берегове на Закарпатті.

Однак нашу програму жартів не затвердили… Нам написали якісь банальні жарти, ще й змусили співати недолугу пісню російською мовою. Тож ми той конкурс програли, а виграли студенти з Коломиї, які співали та жартували по-українськи. А ми, франківці, дуже розчарувалися і добряче напилися з горя… Вина на Закарпатті тоді було вдосталь.

Яскраві спогади – наш студзагін, який у Верховині будував інфекційну лікарню. Працювали так ударно, що місцеві будівельники збиралися нас бити. Справа в тому, що ми взялися за роботу з неймовірними зусиллями і за перший тиждень виконали обсяги робіт, які там до нас робилися за 2-3 місяці. Це був стахановський рекорд, який ніхто не записав, бо відмивали гроші. Різного роду шабашники заробляли там гроші, не поспішаючи, у зв’язці з місцевою владою. Нас збиралися реально бити, повиходили з ланцами, ми заховалися в гуртожитку…

Згадую також, як лікарні нас допускали на практику. Ми часто радо чергували цілі ночі, нам давали виконувати ін’єкції, інші медпроцедури. Медсестри були задоволені, що ми виконували значний обсяг робіт, підміняли їх. Додому ніхто не йшов до самого ранку. Чергували також ночами в пологовому, причому разом зі студентами медінституту. Тоді ніхто не заперечував, щоб студенти вчилися практично. Не знаю, чи і зараз так. А ще романтика для нас була в тому, що знайомилися студенти не в клубах та на дискотеках, а під час таких практичних занять.

Загалом наше медичне училище забезпечило всім, хто хотів учитися, високий освітній рівень. По закінченню нас направляли до війська, де була конкуренція на посади в медичних пунктах. Але з базою знань нашого училища легко було займати посади і просуватися у військовій кар’єрі.

Мені як військовому фельдшеру доводилося виконувати роботу не раз і лікаря, і фельдшера, і лікувати весь гарнізон, включаючи жінок та дітей офіцерів та прапорщиків, оскільки військова частина знаходилася серед боліт в лісах Білорусії, далеко від населених пунктів. Зрештою, викладачі нашого училища неодноразово попереджали, що доведеться виконувати всю медичну роботу. Так і сталося.

Я користувався пошаною і мені дали рекомендацію поступити у Військову медичну академію в Ленінграді. Але тоді Україна проголосила курс на Незалежність, а я брав активну участь в тих буремних революційних процесах і не скористався тим направленням.

Я дуже любив наше медичне училище і його вчителів. Відповідно ставилися й до мене. Однак мушу признатися, не в образу іншим, най-найкращим для мене, ідеалом, можна сказати, був викладач латині Роман Іванович Малець. І не тільки як сильний викладач, але й як виразний представник української інтелігенції, людина, яка зналася на такті та етиці.

Саме він одного разу благословив мене на вчительську роботу. Я був відмінником в училищі. Латинська мова давалася мені легко. Іншим студентам нераз доводилося тяжче, тож одного разу Роман Іванович зробив такий експеримент, викликав мене до дошки і каже: «Ведіть урок, а я посиджу за партою». Я наважився, вийшов до дошки і провів частину заняття. Декотрі студенти, здивовані такою ситуацією, почали слухати мене уважно і завдяки цьому експерименту начебто краще зрозуміли матеріал. Тоді Роман Іванович благословив мене і каже: «Ну от, будете вчителем».

Як не дивно, але моя кар’єра склалася більшою мірою в навчально-профілактичній галузі медицини. За своє життя я провів сотні семінарів на тему профілактики особливо небезпечних інфекцій, здорового способу життя, гігієни тощо. Представляв Україну на міжнародних конференціях з питань СНІДу та туберкульозу в США, Канаді, Великобританії і у Тайланді. Поза тим провів тисячі уроків зі студентами навчальних закладів, лекції у виправних колоніях пенітенціарної системи, в реабілітаційних центрах тощо.

Зрештою, досі залишаюся викладачем: проводжу практичні заняття для студентів на кафедрі соціальної педагогіки та соціальної роботи Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.

Ось така метаморфоза сталася зі мною.

Андрій МИКИТИН, випускник Івано-Франківського базового медичного училища 1988 року.