Костенко (Йосифів) Світлана Ігорівна

Костенко (Йосифів) Світлана Ігорівна. Навчалася в Івано-Франківському базовому медичному училищі у 1997-2000 рр. на фельдшерському відділенні. Після закінчення училища у 2000-2002 рр. працювала фельдшером у Комарівській амбулаторії Галицького району. У 2002-2003 рр. – постова медсестра урологічного відділення обласної клінічної лікарні. У вересні 2003 р. переїхала на Харківщину, в місто Богодухів. Працювала фельдшером в Сіннянській амбулаторії, медсестрою в протитуберкульозному кабінеті Богодухівської ЦРЛ, медсестрою хірургічного кабінету поліклініки. З 2020 р. – постова медсестра неврологічного відділення з реабілітаційними ліжками та інсультним блоком Богодухівської ЦРЛ.

Світлана КОСТЕНКО: Викладачі так піднесено говорили нам про медицину

 

Вже майже 20 років я, галичанка, уродженка с. Комарів Галицького району, живу на Харківщині, у місті Богодухів. Як приїжджаю у відпустку додому, мені вже іноді кажуть, що розмовляю зі східняцьким акцентом, навіть вживаю суржик, яким користуються там місцеві люди. Під час таких приїздів на Прикарпаття не один раз думала собі зайти в училище, яке закінчила. Але випадало бути тиждень-два, то поки родину провідаю – все не виходило. Та в останню відпустку влітку сказала мамі, що поїду в Івано-Франківськ, походжу містом, дорогами, якими їздила і ходила. Чомусь дуже захотілося. Пішки пройшлася вулицею Мазепи, на озеро, в парк. Побачила, як місто змінилося, розрослося.

Отак дорогою-дорогою йду повз медколедж. Потрогала фірточку – відкрито. На дверях листочки А4, щось написано. Подумала, що це, напевно, вступна кампанія. Вирішила подивитися, що тут інтересного, звідки набирають студентів. Вийшов охоронець, запитав: «Може, вам чимось помогти?». Я пояснила, що тут колись вчилася, а тепер приїхала здалеку. Він запропонував зайти в хол, де висять фотографії з різних випусків: «Може, і свої знайдете, себе впізнаєте». Зайшла і побачила, як багато змінилося, яка краса у коледжі. На стінах багато фотографій, але нашої групи з училища нема.

А в цей час вийшов директор Володимир Васильович Стасюк, розпитав хто я, звідки, запросив до свого кабінету. Він і запропонував підготувати спогади про своє навчання в медучилищі. Я уже до цього читала розповіді випускників на сайті коледжу. І спочатку відмовлялася: «Я проста медсестра, а інші – та лікар, той професор, той заввідділом. Я ж дальше не пішла, знайшла свою нішу – і мені тут подобається. Про мене неінтересно писати, бо як закінчила медсестрою, так медсестрою 20 років роблю». А він: «Все одно напишіть»…

…Під час навчання у Комарівській школі мені подобалися біологія, географія. Певною мірою це вплинуло на мій вибір професії. Та основним мотивом було те, що моя мама хотіла бути медсестрою. У неї не вийшло, і вона наче перенесла це бажання на мене. Просила-переконувала: «Спробуй вступити в медучилище». Я спробувала – і мені це вдалося, стала студенткою Івано-Франківського медичного училища.

На вступних здавала українську мову – диктант і біологію усно. Пригадую, як під час екзамену з біології ще сиділа комісія викладачів, серед яких був і директор, вони задавали додаткові питання.

Перші враження і думки в училищі: ми боялися, що це вже не школа, і це вже не вдома. Та й ми ще ніби діти, а вже студенти. Для мене особисто викладачі в училищі відрізнялися від шкільних вчителів. У школі вчителі ніби звикли до нас, все було якось буденно, а на перших заняттях в училищі викладачі так піднесено говорили нам про медицину, зацікавлено.

За всі роки навчання у нас не було класного керівника чи куратора, за нас ніхто не відповідав. Точніше, це брав на себе староста групи: ходив дізнаватися в навчальну частину про розклад, чи за оголошеннями від дирекції, чи за роз’ясненнями, як виникали різні питання.

З навчанням мені не було складно, особливо як пішли медичні предмети. А от з мікробіологією мала проблеми. У школі була п’ятірочницею, а тут на перших заняттях двійки. Не скажу, що предмет важкий, але Любов Михайлівна Облогіна була строга, вимоглива. А я не одразу зрозуміла, що і як вчити. Бувало так, що прийду додому, плачу: «Боже, мене виженуть». Потім почала потрошки вникати. Це вже зараз я розумію, що не можуть всі викладачі бути однаковими. І кожному треба бути вдячним за науку.

Ми були після школи ще як діти, ще всього боялися. Хто до нас лояльніше ставився, до того ми більше тягнулися. Особливо запам’яталася Ольга Григорічна Ярошевич, вона була, здається, психологом та головою профспілки. Симпатична, світленька, була дуже активна, приємно було за нею спостерігати. Одним із перших викладачів, які стикалися з нами, першокурсниками, був Роман Іванович Малець – спокійний, урівноважений, грамотний викладач латинської мови.

Дівчата, які жили в гуртожитках, більше і швидше здружилися між собою. Я жила в тітки, неподалік училища. Але потім і ми здружилися, не так групою, як по підгрупах. Нас розділили по іноземній мові, хто яку вчив у школі, а потім в училищі. Я була у В-підгрупі. На лекціях ми були всі разом, а на практиці окремо.

Пригадую практику в терапії. У нас заняття вела Олена Іванівна Малиновська, мені вона дуже подобалася. В роддомі викладачкою була Людмила Володимирівна Григор'єва, потім вона виїхала в Америку. Як вона гарно вчила: точно по поличках розкладала, на пальцях показувала. Після того можна було вже і не вчити – все запам’ятав. Детально опитувала, поки кожний не розкаже так, як повинно бути. То за той час і той, хто нічого не знав, уже щось та й повторить і вивчить. Після її від’їзду у нас акушерство і гінекологію викладала Чеслава Михайлівна Рішко. Теж хороша, на парах розказувала багато випадків зі свого життя, нестандартних, інтересних.

Про хірургію не можу сказати, бо у нас чомусь часто мінялися викладачі: Роман Миколайович Мукосій, Ярослава Володимирівна Голинська. Не було когось одного, щоб вчив до початку до кінця. Серед викладачів, які особливо запам’яталися, Зена Василівна Никифорук, відмінний учитель фармакології, викладачка української мови Оксана Володимирівна Афтанас, викладачка педіатрії Олександра Іванівна Новосельська. Сестринську справу вів Розкладай (на жаль, не можу згадати ім'я і по батькові), був уважний, мені подобалося, як він викладав.

А загалом усі згадки про викладачів дуже гарні, позитивні. Вони назавжди  будуть у моїй історії, бо те, що я знаю і умію – то все навчили мене вони, а практика тільки покращила навики. Вже працюючи медсестрою, я зрозуміла, що під час практичної роботи ти набиваєш руку, як колоти чи ставити систему. Але теорія, те, що викладачі під час навчання нам розказували, дуже важлива. Один-два нюанси, і ти згадуєш, що тобі таке пояснювали. Не раз своїм дівчатам у відділенні тепер кажу: «Мене ось так вчили в училищі, і так має бути».

За 22 роки я жодного дня не працювала по іншій спеціальності, тільки медицина: у різних сферах медицини, і в стаціонарах, і в поліклініці, і в амбулаторії, але не розраховувалася з роботи, не шукала іншого хліба.

Перше місце праці – Комарівська амбулаторія в Галицькому районі, фельдшером, на декретному місці. До речі, мене приймав на роботу у 2000 році головний лікар Галицької ЦРЛ Мирон Федорович Матейко, який теж був випускником Івано-Франківського медичного училища. Через два роки я влаштувалася постовою медсестрою в урологічному відділенні ОКЛ. А через рік з’їздила в гості у Харків, познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, вийшла заміж і у 2003 році виїхала на Харківщину, в місто Богодухів.

Мені часто доводилося працювати на декретних місцях. Окрім основної роботи, також працювала в ендоскопічному кабінеті (пройшла відповідні курси), помічницею лікаря, який відповідав за чорнобильців, допомагала терапевту, який відповідав за медогляди водіїв. Це ніде не фіксувалося, але я це робила. За принципом: робиш – на тобі ще додаткову роботу, виходить, вдається – роби дальше.

Останнє місце праці – постова медсестра неврології в стаціонарі. Мені подобається, це моє. Наше неврологічне відділення з реабілітаційними ліжками та інсультним блоком планується розділити, але наразі працюємо разом. Останнім часом дуже багато пацієнтів, особливо зараз, в період війни. За пів року кількість інсультів вдвічі більша, як в попередні роки за цілий рік. Лікуємо і наших захисників.

Часто бувають повітряні тривоги. Якщо чесно, ми більше боїмося як гудить літак. Думаєш тоді: наш це літак чи ворожий, стрілить чи ні, чи кине щось. А на сигнали тривоги вже і не дуже реагуємо. Може, воно і неправильно, але, як кажуть, люди звикають боятися. Бо як слухатися всіх тривог, то треба було б цілодобово знаходитися в бомбосховищі.

Перед цим було важко, коли працювали з ковідними хворими. Дівчата від втоми падали, і психологічно було важко, коли люди помирали.

Вірю, що всі біди минуть, війна закінчиться.

Все згадую, як іноді після важкого дня йшла додому реально замучена і мріяла про відпустку. А як відпустка закінчувалася, мені вже руки трусилися – так хотілося шприц в руках потримати, тиск поміряти. Важливо, коли є таке відчуття: вже хочеться до роботи.

Світлана Костенко, випускниця Івано-Франківського базового медичного училища 2000 року.

Наша адреса

Тел/факс: (0342) 75-32-58
Відділення післядипломної освіти
Тел: (0342)528004
 

 

Для студентів

Moodle

Корисні посилання

ZNO

vfpo

Copyright © 2022 Комунальний заклад фахової передвищої освіти "Івано-Франківський медичний фаховий коледж" Івано-Франківської обласної ради/ м. Івано-Франківськ, вул. Гетьмана Мазепи 165