Озорович Василь Васильович. Навчався в Івано-Франківському базовому медичному училищі у 1984-1989 рр. на фельдшерському відділенні. Військову службу проходив у Казахстані. З 1991 року працював в дитячому санаторії «Смерічка» у Ворохті: спочатку техніком-ортопедом, а потім палатною медсестрою. З 2004 року – фельдшер швидкої допомоги Яремчанської міської центральної лікарні, а з 2006 по 2020 рік – рентгенлаборант. Двічі обирався депутатом Яремчанської міської ради, а у 2015-2020 роках був депутатом Івано-Франківської обласної ради. З грудня 2020 року – заступник міського голови – керуючий справами Яремчанського міськвиконкому.
Василь ОЗОРОВИЧ: Досвід приходить з практикою, а практика починалася з училища
Кілька років тому, ще до карантину і війни, якось я був в Івано-Франківську і спеціально зайшов в двоповерховий будинок № 101 по вулиці Галицькій. Тепер тут музична школа, а колись знаходилося моє рідне медичне училище. Тут був клас анатомії, далі – буфет, на другому поверсі були класи математики, фізика з тієї сторони, біологія... Отак пройшовся, а мене питають, що тут роблю. Я ж відповідаю: «Ностальгія, колись тут вчився». Так би вернувся у ті часи, але…
Я зі шкільних років бачив себе в майбутньому медпрацівником, хотів бути лікарем. В нашій родині медиків не було, батько був водієм, а мама – кухонним працівником. Хіба двоюрідна сестра, не набагато старша за мене, навчалася в Івано-Франківському медичному інституті. А я от хотів – і все. Маю навіть фотографію з першого класу, де був переодягнений лікарем. Мені здається, що уже відтоді відчув таке покликання: допомагати людям, рятувати їхнє життя. І ніколи не пошкодував, що вибрав цей фах.
Після закінчення 8 класу Яремчанської школи вступив в Івано-Франківське медичне училище на фельдшерське відділення. Здавав математику усно і диктант з української мови. Тоді місць в гуртожитку було дуже мало, лише сиротам, малозабезпеченим. З цілої групи хіба один-двоє жили в гуртожитку. Я жив на квартирі в мікрорайоні Пасічна у 60-річної бабусі, яка тоді мені, 14-річному, здавалася старенькою. Не було ні телевізора, ні холодильника.
І не було тоді таких «шпаргалок» (смартфони, інтернет), як тепер має молодь. Але від нас вимагали – і ми вчилися, здавали екзамени. Це добре, бо ми змогли багато чому навчитися. А я вчився п’ять років, а не чотири, як мої одногрупники. Через поламану ногу, та про це трошки нижче.
Наша група була особлива – лише хлопці, 30 юнаків. Це був третій чи четвертий набір спецгрупи, де готували військових фельдшерів. На моєму курсі таких суто хлоп’ячих груп було дві. А до того у фельдшерських групах вчилися разом дівчата і хлопці. При вступі ми не лише складали екзамени, а й проходили медичну комісію. Якщо через проблеми зі здоров’ям не пройшов цю комісію – не міг здавати іспити.
То були непрості часи: Афганістан, згодом інші гарячі точки – Карабах, Вірменія, дехто з хлопців служив в Німеччині, як впала Берлінська стіна. Правда, як я ішов в армію, то з Афганістану війська вже вивели. Але я свідомий був, що вибираю фах військового фельдшера.
Протягом усіх років навчання ми ходили у військових сорочках, хто хотів – і в краватках, тобто у нас була своя форма. На практичні заняття одягали білі халати, але на теоретичні – військові сорочки.
З вдячністю згадую своїх вчителів: завідувачку фельдшерського відділення Євдокію Миколаївну Богославець, викладачів Любов Миколаївну Облогіну (мікробіологія), Романа Івановича Мальця (латинська мова), Катерину Юріївну Якубів (фармакологія), Валентину Валентинівну Дутову (патофізіологія та ЛОР), Богдана Леонідовича Шараневича та Романа Миколайовича Мукосія (хірургія), Чеславу Михайлівну Рішко (акушерство і гінекологія), Орисю Сафронівну Чопик (дитячі хвороби), Параску Василівну Надрагу (суспільствознавство). Для мене особисто улюбленими предметами були фармакологія, анатомія, терапія, хірургія, акушерство. Словом, медичні предмети. Завдячую нашому училищу, тому що багато чому навчився і мені це згодилося в подальшому житті.
Першою перевіркою готовності до самостійної роботи стала служба в армії. Після закінчення училища був призваний до лав Збройних сил колишнього союзу. Службу проходив в Казахстані, Чимкентська область, Сузацький район, посьолок Киземшек. Перший рік служив санінструктором, а другий вже був фельдшером. Фактично, за тією спеціальністю, що нас готували – військовим фельдшером. Тоді відчув і зрозумів, як багато мені дали практичні заняття в училищі: неодноразово доводилося і рани зашивати, і надавати невідкладну допомогу при раптовій зупинці дихання чи ударі електричним струмом, була і велика аварія, коли автобус в’їхав у стрій солдатів. Наша частина знаходилася в пустелі, тому доводилося самому приймати рішення, ставити діагноз, надавати медичну допомогу.
Дещо пізніше, вже працюючи фельдшером швидкої допомоги, неодноразово виїжджав за викликами на ДТП. Сам особисто двічі приймав пологи, бо поряд не було нікого з лікарів. Адже у нас була тільки фельдшерська бригада – фельдшер і водій. Правду кажуть, що досвід приходить разом з практикою, а ця практика починалася з училища.
Згадуючи роки навчання, окремо хочу розповісти, чому вчився не чотири, а п’ять років. У 1987 року у мене був важкий перелом ноги, через що десять місяців провів у гіпсі. Оскільки не міг навчатися стаціонарно, змушений був взяти академвідпустку. Третій курс я закінчував уже з іншою групою. Зате «моїми» групами були дві – з одними одногрупниками починав навчання, з іншими – закінчував.
Серед моїх улюблених уроків була і фізкультура, яку у мене викладали спочатку Михайло Васильович Ільків, а коли вже я вчився у другій групі, то Світлана Григорівна Мартиненко. Вона була і нашою класною керівничкою.
Я завжди любив спорт. У мене був другий дорослий розряд з лижних гонок, виступав на змаганнях з бігу, в ігрових видах спорту. А найбільшим моїм захопленням був футбол.
Граючи за команду Яремче, під час футбольного матчу, я отримав травму – складний перелом ноги: відкритий осколковий перелом обох кісток зі зміщенням. Навіть пам’ятаю точну дату: неділя, 5 квітня 1987 року. Без милиць і палиць почав ходити аж через 10-11 місяців. Навіть коли я пішов в армію, то ще трошки накульгував.
Навчалися ми спочатку в старому корпусі по вул. Галицькій. А коли я був на четвертому курсі, нас перевели у нове приміщення на теперішній вул. Гетьмана Мазепи. Наскільки я пам’ятаю, до того тут було управління лісового господарства. Дещо і ми тут допомагали облаштовувати, заносили меблі в навчальні класи. Уже в новому корпусі ми закінчували навчання, здавали державні екзамени.
На другому-третьому курсі їздили на збір урожаю картоплі: у Тисменицький район та у с. Стрільче Городенківського району. Це теж важлива частина студентського життя. Було цікаво, весело, дискотеки проводилися в сільському клубі. Їздили також дівчата з медсестринських груп, на рік молодші від нас.
До цього часу підтримую зв’язки з хлопцями як з однієї групи, так і з другої. Особливо часто спілкуюся з Павлом Волосовським, який працює в центрі репродукції людини, з Любомиром Пелеханом з медичного університету, з іншої групи – з торакальним хірургом Володимиром Петрашем, Володимиром Чемним з обласного департаменту охорони здоров’я, Степаном Кулявіним, Василем Томиним, з Костянтином Іжицьким, який працює у військовому госпіталі у Львові. А хтось змінив професію, не працює за фахом. У 2014 році у нас була зустріч, 25 років, як ми закінчили училище. Це з другою групою, а на зустріч з першою групою у 2013 році я не зміг приїхати – саме тоді був на Майдані у Києві.
Після закінчення служби у Збройних силах, у 1991 році я почав працювати в дитячому санаторії «Смерічка» у Ворохті: спочатку техніком-ортопедом, а потім на посаді палатної медичної сестри (так тоді називалася). Там працював до 2000 року, але періодично їздив за кордон – такі тоді були часи. З 2004 року три роки в Яремчанській міській центральній лікарні був фельдшером швидкої допомоги. А з 2006 по 2020 рік працював на посаді рентгенлаборанта в цьому ж закладі.
Двічі був обраний депутатом Яремчанської міської ради, у 2015-2020 роках – депутатом Івано-Франківської обласної ради. А з грудня 2020 року працюю в Яремчанській міській раді заступником міського голови – керуючим справами міськвиконкому.
Водночас не був осторонь тих політичних подій, які відбувалися в нашій державі. Зокрема, брав активну участь в Помаранчевій революції 2004 року, в Революції Гідності 2013-2014 років. Моя проукраїнська позиція проявилася ще під час навчання в училищі. Але найбільше зрозумів, що не можу залишатися осторонь життя своєї держави, свого міста, під час служби у Збройних силах. Це були 1989-1990 роки. Особливо запам’яталося, як у нас в Дорі, звідки я родом і де свого часу був відомий монастир, діяла підпільна семінарія УГКЦ, у січні 1990 року відкрили відновлену церкву.
Згадуючи свою молодість, скажу, що студентські роки особливі, це найкращий час. Час, коли треба здобувати знання. Все згодиться потім – і теорія, і особливо практика. А ще важливо мати свою громадянську позицію, бути патріотом своєї держави, відстоювати її інтереси, не стояти осторонь того, чим живе твоє місто чи село. Адже за молодими – майбутнє. Сподіваюсь, що минуть і пандемія, і російсько-українська війна – і буде наша Україна процвітаючою. Бо в нас хороші, працьовиті, мудрі люди, родюча земля, прекрасна природа, особливо у наших Карпатах.
Василь Озорович, випускник Івано-Франківського базового медичного училища 1989 року.
