ЮКІШ Ярослав Миколайович. Навчався в Івано-Франківському медичному училищі у 1968-1972 рр. на фельдшерському відділенні. Військову службу проходив на Байконурі. Після армії працював фельдшером Рожнятівської районної санепідстанції. У 1975 р. вступив на лікувальний факультет Івано-Франківського державного медичного інституту. У 1982-1985 рр. працював районним анестезіологом Віньковецької ЦРЛ Хмельницької області. У 1985 р. повернувся на Рожнятівщину, звідки родом. Спочатку працював районним анестезіологом. Після проходження у 1990 р. спеціалізації з травматології в Харківському інституті удосконалення лікарів працював лікарем-травматологом, а з 1996 р. – завідувачем травматологічного відділення Рожнятівської ЦРЛ. Лікар-ортопед, травматолог першої кваліфікаційної категорії, районний травматолог. Майже 20 років очолює профспілкову організацію працівників охорони здоров’я Рожнятівського району та первинну профорганізацію працівників ЦРЛ, обирався членом президії обласної ради галузевої Профспілки. Нагороджений почесними грамотами Федерації Профспілок, ЦК і обкому профспілки працівників охорони здоров’я України. Обирався депутатом Рожнятівської районної та селищної рад.

Ярослав ЮКІШ: Допоможи хворому – і Бог тобі допоможе

 У 50-60-х роках минулого століття для мешканців села – а я родом з с. Топільське Рожнятівського району – лікар був не тільки людиною, до якої можна було звернутися за медичною допомогою, а й взірцем інтелігентності, освіченості, до кого йшли зі своїми проблемами чи за порадою. В дитинстві мені здавалося, що стати лікарем – майже недосяжна мрія. В нашій родині медиків не було, але мама хотіла для мене цього фаху. В селі був фельдшерсько-акушерський пункт, там все життя пропрацювала фельдшером Віра Василівна, я бачив її роботу, як вона допомагає людям. Тож, можливо, порада мами і приклад сільської фельдшерки допомогли мені зорієнтуватися з вибором майбутньої професії.

І першою сходинкою до неї стало Івано-Франківське медичне училище. Екзамени для вступу не здавав, бо закінчив вісім класів з грамотою – були тоді такі пільги.

Не скажу, що легким був перехід від шкільної науки до навчання в училищі. Значно збільшилася кількість предметів, зросло навантаження, специфіка навчання змінилася. І навіть проживання в іншому місті, без батьків відчувалося – треба було бути самостійнішим. Ніби ще діти – 14 років, але ми розуміли: треба вчитися.

Директором медучилища тоді був Григорій Григорович Гавриш, з нами він більше зустрічався на якихось зборах, училищних заходах, тобто мав таке опосередковане відношення до студентів. Знали, що директор, але перетиналися мало.

А опікувалася нами класна керівничка Чеслава Михайлівна Рішко, викладачка акушерства і гінекології. Вона була керівничкою тривалий час, і тоді у нас урізноманітнювалося студентське життя, ми мали туристичні виїзди на Скелі Довбуша, в Яремче. Тепер може здаватися, що нічого в тому особливого нема. Але як я до того нікуди не їздив, нічого не бачив – ото перший раз вибрався з села у Франківськ як поступав в училище, то це мало значення і запам’яталося дотепер. І таких серед моїх однокурсників було чимало.

Жив я на квартирі, бо гуртожиток був маленький і на дуже мало місць. Та й, пригадую, мама не хотіла пустити мене самого в гуртожиток. А на квартирі неподалік училища, на вулиці Заводській, господиня – старша жіночка-пенсіонерка і дивилася за мною, і їсти могла приготувати, а продукти я привозив з дому. І їй легше було, бо мала якусь копійку, і мені легше було у побуті.

Старші хлопці нас лякали анатомією. Я ніби не є вже такий холоднокровний, але переносив заняття в анатомці, в підвалі корпусу по вул. Галицькій, 101 спокійно. Чи препарації якісь, чи робота з тканинами – без проблем, без несподіваної реакції. Хоча і у групі у нас було з деким: прийшов, поблід – і вже хапаємо його попід руки, виводимо на повітря.

Навчитися робити внутрівенні ін’єкції допоміг мені, вважаю, викладач терапії Абрам Юхимович Водовоз. І я їх виконував дуже добре, як кажуть, то мені вдавалося.

Ми мали можливість ходити по лікарнях. Правда, так як ми з медучилища були молодші, то стояли все збоку на коридорчику, нас підведуть, покажуть, але щоб дуже мали можливість освоювати практичні навики – не скажу. Це все прийшло пізніше, з практикою.

Я був не дуже фізично підготовлений, майже найменшого росту у групі, тому мені найважче йшла фізкультура. І силові навантаження, і віджимання, і біг – все це не любив. Тож з інших предметів у мене було «чотири» і «п’ять», а з фізкультури так і закінчив з «трійкою».

В училищі я не орієнтувався, за якою медичною спеціальністю в майбутньому хотів би працювати. Я знав, що стану фельдшером, а яка перспектива на майбутнє може бути – не знав. Чи зможу попасти в медінститут – впевненості не було, що доведеться служити в армії – майже не сумнівався.

Так і вийшло. Як нас закінчувало училище двадцять хлопців, так нас усіх одночасно і призвали в армію. Службу я проходив на Байконурі – космодромі у Казахстані. І там відчув по всіх профілях, що навчання на фельдшерському відділенні медучилища дало мені багато. Як я служив в частині, то мені казали: «Нам і лікаря не треба, бо ви справляєтеся». Я направляв в госпіталь в поліклініку на консультації, міг зорієнтуватися, до кого – окуліста, терапевта, хірурга, міг надати першу допомогу.

У 2022-му виповнилося рівно п’ятдесят років, як ми закінчили медичне училище. Декого з однокурсників уже нема серед живих, з деким втратили зв’язки. Спочатку більше спілкувалися, а потім дороги порозходилися.

З огляду років розумію, що треба звертати більшу увагу на практику, на спілкування, роботу біля ліжка хворого. Особливо коли чую, що зараз в медичних вузах змушені вчитися онлайн, питання студентам позадають, а хворих вони бачать мало, щоб уявити собі клініку, хворобу. Та навіть ще до карантину і до війни замість навчання біля хворого – тести, це, на мою думку, не зовсім правильно.

Я був першим в родині, хто вибрав медичний фах. Дружина теж лікар, а тепер і діти – син Роман і донька Галина пішли нашою стежиною. Ми завжди їх вчили: допоможи хворому – і Бог тобі допоможе.

Ярослав ЮКІШ, випускник Івано-Франківського медичного училища 1972 року.