Спогади Михайла Винника. Роки навчання 1971-1975.
ВИННИК Михайло Іванович. Навчався в Івано-Франківському медичному училищі у 1971-1975 рр. на фельдшерському відділенні, закінчив з відзнакою. В тому ж році вступив в Івано-Франківський медичний інститут, який закінчив у 1981 р. з відзнакою та був рекомендований на наукову роботу. У 1982-1984 рр. навчався у клінічній ординатурі зі спеціальності «психіатрія» у Всесоюзному НДІ загальної і судової психіатрії ім. В. П. Сербського (м. Москва). Протягом 1985-1995 рр. працював на посадах лікаря-психіатра, психотерапевта та головного лікаря Івано-Франківського обласного психоневрологічного диспансеру, виконував обов’язки головного позаштатного психотерапевта обласного відділу охорони здоров’я. У 1995 р. розпочав роботу у Івано-Франківській державній медичній академії на посаді асистента курсу психіатрії кафедри нейрохірургії з курсом психіатрії, наркології і медичної психології. У 2000 р. після закінчення докторантури в Українському НДІ соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ України був призначений на посаду завідувача кафедри психіатрії, наркології і медичної психології Івано-Франківської державної медичної академії. У 2005-2007 рр. працював в Українському НДІ соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ України на посаді директора інституту. У 2007 р. повернувся на посаду завідувача кафедри психіатрії, наркології і медичної психології Івано-Франківського національного медичного університету, яку очолював до 2021 р. На даний час професор кафедри. Кандидат медичних наук з 1994 р., доктор медичних наук з 2000 р. Вчене звання доцента отримав у 2002 р., а звання професора – у 2007 р. Автор понад 100 публікацій у фахових наукових виданнях, автор та співавтор підручника з медичної психології для студентів медичних ВУЗів, монографії, кількох посібників та навчально-методичних посібників, методичних рекомендацій, 5 патентів на винахід та раціоналізаторських пропозицій. У 2005 р. закінчив Трускавецький п’ятирічний міжнародний психотерапевтичний проєкт, широко застосовує психотерапію у практичній діяльності.
Михайло ВИННИК: З училища я вже не сумнівався, що зробив правильний вибір
Ще навчаючись у восьмому класі, я зрозумів, що медицина – це моє, відчував бажання стати медиком, допомагати людям. Це був порив душі, усвідомлений вибір. Та й у моєму селі Ворона Коломийського району середньої школи не було, однаково довелося б їздити в сусіднє. Тому я вирішив у 1971 році поступати на навчання на фельдшерське відділення Івано-Франківського медичного училища. У школі добре вчився, закінчив на відмінно, мав грамоти, тож вступні екзамени не здавав. І вже починаючи з медичного училища у мене ніколи не було сумнівів, чи я зробив правильний вибір.
У двох наших фельдшерських групах навчались доволі сильні студенти, окремі з них з часом стали відомими на всю Україну. Це Василь Князевич, який був міністром охорони здоров’я України; Микола Гульчій – відомий хірург-ендокринолог, доктор медичних наук, професор; Василь Пінчук – відомий пластичний хірург, доктор медичних наук, професор. З дуже доброї сторони проявив себе відомий сьогодні на Прикарпатті лікар-фітотерапевт Василь Шпук.
З приємністю згадую директора училища Григорія Григоровича Гавриша, викладачів Стефанію Семенівну Павлюк (латинська мова), Катерину Юріївну Якубів (фармакологія), Чеславу Михайлівну Рішко (акушерство і гінекологія), Євдокію Михайлівну Богославець (анатомія), Михайла Васильовича Ільківа (фізичне виховання) та інших. Знання з багатьох предметів, отримані за час навчання в училищі, дозволили згодом з легкістю вивчати аналогічні дисципліни у медичному інституті.
Класною керівничкою у нас була Тетяна Антонівна Онищук, яка викладала інфекційні захворювання. Хороша людина, добра, позитивна, тепла, приємні спогади про неї. Завжди готова була підказати, допомогти. Пригадую виховні години, різні заходи.
Особливо з приємних спогадів – похід на Говерлу. Для нас, студентів, це була дійсно подія. То була осінь, коли ми піднялися – сніг пролітав, холодно було, вітер пронизливий. Але, слава Богу, ніхто не захворів, нормально піднялися і спустилися з гори.
Заняття з фізкультури пам’ятаю. Ми ходили в Пасічну, за міст, де зараз розрослися нові будинки, і там грали у футбол, Михайло Васильович Ільків з нами.
Особливі спогади залишились від занять з терапії, які проводив Абрам Юхимович Водовоз. Унікальний чоловік, хороший спеціаліст і педагог. Але я от з приємною усмішкою згадую таке. Абрам Юхимович любив розповідати про своїх двох доньок, яких дуже любив: які вони розумні, гарні і так далі. А у нас було кілька студентів, які «підхопили цей жанр» і майже на кожному занятті на початку ніби жартома запитували, як там його доньки. Зрозуміло, бажаючи затягнути час, щоб менше опитували. Це було смішно.
Ще один спогад цікавий – з одного боку, можливо, неприємний, та з іншого, з хорошим закінченням. Я закінчив училище з відзнакою і поїхав на роботу в маленьку дільничну лікарню села Зелена Надвірнянського району. Мене почали викликати у військкомат, йшлося про призов до армії, і я інколи був відсутній на роботі. Водночас готувався до вступу у медінститут, бо потрапив у «п’ятипроцентники», які мали переваги на рівні з золотими медалістами. Попросив головного лікаря лікарні написати характеристику і треба було її завірити у головного лікаря району. А той звідкись знав, що я мотаюся по Франківську, по військкоматах, комісіях, і він під характеристикою написав російською «бездельник». Розстроєний, я поїхав в медучилище до директора Григорія Григоровича Гавриша. Той на мене подивився і каже: «А ти чому не приїхав до мене запитати, чи тобі треба йти на роботу чи, може, не треба?». Виявляється – я цього не знав – як «п’ятипроцентник» я мав право не приступати до цієї роботи, а спершу спробувати вступати в інститут. Тож характеристику з лікарні я викинув, а з документами в інститут подавав характеристику з училища.
До цього я з Григорієм Григоровичем Гавришем як з директором не стикався, бо вчився добре, був сумлінним, дисциплінованим студентом, ніяких «зальотів» не мав, мене ніхто «на килим» до директора не викликав. Зате він у нас вів заняття з шкірних захворювань і венерології, наші фельдшерські групи ходили у шкірно-венерологічний диспансер. Григорій Григорович заняття проводив цікаво, використовував різні афоризми, деякі цікаві терміни. Думаю, вони запам’яталися багатьом.
Назвати улюблений предмет складно. В училищі для себе я ще не визначився щодо майбутньої спеціальності. Але вже розумів, що не хірургія, не акушерство, не педіатрія. Можливо, терапія. А вже під час навчання в медінституті, швидше навіть під завершення я визначився, що хочу бути психіатром. Спочатку цікавився нейронауками, займався в гуртку на кафедрі нормальної фізіології у покійного професора Володимира Семеновича Райцеса, з другого курсу інституту вивчав гіпноз, демонстрував студентам. Інтернатуру проходив з терапії, але мене цікавили складні проблеми. І я вибрав психіатрію – дотепер переконаний, що це був правильний вибір.
Навчався в клінічній ординатурі за спеціальністю «психіатрія», докторантуру закінчив в Українському НДІ соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ України. Десять років працював лікарем-психіатром, психотерапевтом (був також головним позаштатним психотерапевтом облздороввідділу), головним лікарем Івано-Франківського обласного психоневрологічного диспансеру. З 2005 рік по 2007-й працював в Українському НДІ соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ України на посаді директора інституту. В цей час виконував обов’язки голови спеціалізованої вченої ради інституту по захисту кандидатських та докторських дисертацій за фахом «психіатрія, наркологія та судова психіатрія», був членом центральної атестаційної комісії МОЗ України з психіатрії, психотерапії та судової психіатрії. Неодноразово залучався до роботи комісій МОЗ України з питань реформування психіатричної служби України.
Та найбільше часу віддано роботі в Івано-Франківській медичній академії, згодом національному медуніверситеті. Основні напрямки наукової діяльності – загальна та соціальна психіатрія, психоендокринологія, психотерапія та судова психіатрія. Підготував чотирьох кандидатів медичних наук за спеціальністю «психіатрія». Результати своїх наукових дослiджень неодноразово представляв на з’їздах, пленумах, конгресах, конференцiях як державного, так i мiжнародного рiвня. Своїми знаннями і практичними навиками у роботі ділюся зі студентами медичного університету та лікарями.
Завершуючи свою розповідь про Івано-Франківське медичне училище, повторюсь: мені училище дало дуже потужну базу для вивчення медицини в інституті. Чимало дисциплін давалося легко, майже транзитом, бо була грунтовна підготовка з училища. З багатьох дисциплін я мав відмінні оцінки автоматом.
Тож спогади про училище добрі. І хоч з точки зору «економії», це додаткові два роки навчання, але не можна сказати, що це втрачені роки. Бо хто працював – той щось знав і вмів.
Михайло ВИННИК, випускник Івано-Франківського медичного училища 1975 року.
