СЕРЕДЮК Нестор Миколайович. Навчався в Станіславському (тепер Івано-Франківському) медичному училищі № 1 у 1958-1960 рр. на фельдшерському відділенні, закінчив з відзнакою. У 1960-1966 рр. навчався в Івано-Франківському медичному інституті. За направленням був скерований на роботу в Рівненську область, а після перерозподілу працював в санаторії «Мармуровий палац» курорту Моршин, займався лікувальною роботою, виконав кандидатську дисертацію. З 1969 р. трудове життя пов’язане з Івано-Франківським медичним інститутом (згодом академією, а відтак університетом). Пройшов шлях від клінічного ординатора кафедри (1969-1970), асистента (1970-1972), доцента (1972-1984), професора (1984-1986) до завідувача кафедри внутрішньої медицини № 2 (з 1986 р.). Упродовж майже 25 років обіймав посаду проректора з наукової роботи. У 1970 р. захистив кандидатську дисертацію, а у 1978 р. – докторську. Зараз завідувач кафедри внутрішньої медицини № 2 та медсестринства. Автор понад 1000 публікацій, 30 монографій, 5 підручників та навчальних посібників для студентів медичних університетів і медичних училищ. Створив наукову школу кардіологів, під його керівництвом захищено 5 докторських і 46 кандидатських дисертацій. Академік Академії наук технологічної кібернетики України. Член Американської асоціації гіпертензії, Європейської асоціації кардіологів, асоціацій кардіологів, аритмологів, терапевтів та електрофізіологів України. Заслужений діяч науки і техніки України. Нагороджений «Орденом святого Пантелеймона» за професіоналізм і милосердя у номінації «Найкращий лікар», грамотою Верховної Ради України за заслуги перед українським народом, відзнакою Папи Римського Бенедикта XVI за успіхи в медичній практиці, Почесною грамотою УГКЦ за медичну працю та опіку хворими, медаллю та відзнакою Асоціації кардіологів України за успіхи в науці та кардіологічній практиці.
Нестор СЕРЕДЮК: Хотів би повернутися до «бурси», побачити вчителів і товаришів
Ніхто з моєї родини з медициною не був пов’язаний. Один брат був бригадиром тракторної бригади в колгоспі, другий – водієм, мама працювала в полі і на тваринницькій фермі, батько – в одному з відділів райвиконкому. Жили в селі, тримали корову, гуси, кури, качки. Багато доводилося працювати, і всі слабували – і батьки, і родичі, і тваринки. Я ж був добросердечний з раннього дитинства, а от до техніки душа не лежала.
Рішення йти в медицину прийняв самостійно. Після закінчення школи поступав в медичний інститут, однак за першим разом мені не пощастило – не вистачило балів. Ректор порадив мені йти працювати в колгоспі, заробити два роки стажу (тоді дуже важливий був трудовий стаж), і вступити стажнику буде легше. Але я рік попрацював на фермі і у 1958-му поступив у Станіславське медичне училище № 1 – як тоді говорили, в «медичну бурсу».
Будівля училища в той час розташовувалася на вулиці Галицькій, де тепер функціонує музична школа.
То були тяжкі часи, голодні. Гуртожиток був дуже маленький, всім місць не вистачало, я пішов на квартиру. Мешкали ми (я і три мої одногрупники – Василь Пацаган, Ярослав Барложецький та Микола Ходак) в приміському селі Пасічна, в старенької бабусі. За невелику плату вона готувала нам обіди. Продукти доводилося привозити з дому – з села Старуні Богородчанського (тоді Солотвинського) району. Це в 35 кілометрах від Станіслава. Автобуси тоді ходили не дуже регулярно, доводилося доставляти картоплю вантажівками або й на плечах. Вчилися, в основному, увечері – при «бабусиних каганцях».
Найбільше мені запам’ятався вчитель терапії – доктор Абрам Юхимович Водовоз. Він любив нас, студентів, заняття проводив у палаті біля ліжка хворого, розмовляв тихо, періодично жартував або робив дотепні порівняння симптомів пацієнта з об’єктами довкілля. Привівши нас у палату, пропонував кожному взяти участь в обстеженні пацієнта: хтось «збирав» анамнез, хтось вислуховував серці та легені, а хтось проводив пальпацію черевної порожнини. Абрам Юхимович часто цитував українських письменників, наприклад, Івана Франка, Лесю Українку, Івана Нечуя-Левицького та, звісно ж, Тараса Шевченка.
Терапію вела також Марина Миколаївна Бондаренко, вони чергувалися. А хірургію викладала лікарка Анна Антонівна Бардякова, я ж ще з училища мріяв про кардіохірургію. Ці троє викладачів для мене в училищі були найкращими. Інфекційні хвороби нам викладала Віра Василівна Чаленко, яка була дуже строгою і ми знали її предмет. Анатомію вела Зінаїда Федорівна Ільїна, вона теж вчила фундаментально.
Директором училища тоді був Григорій Григорович Гавриш – лікар-дерматолог, прекрасна людина, досвідчений, талановитий педагог. Іноді нас по-батьківськи «сварив», але при потребі, навпаки, допомагав нам, якщо траплялася якась біда або непорозуміння. В пам’яті залишився також заступник директора училища Володимир Леонтійович Зеляк, з яким я згодом довгі роки працював в Івано-Франківському медичному інституті, він був проректором з навчальної роботи, а я з наукової.
Повертаюсь до спогадів про училище. Проблем було багато. Не до порівняння, які зараз умови для навчання і які раніше – це небо і земля. Не вистачало підручників, конспект встиг чи не встиг записати, та й то по конспекту не навчишся. Іноді ми просто «тупо» виучували матеріал на пам’ять, а потім його розказували викладачам. Багато учнів голодували, не мали належного для зимової пори одягу. Для нормального навчання не вистачало демонстраційного та ілюстративного матеріалу з клінічних дисциплін. Зате анатомію вчити було легше, бо було багато трупного матеріалу.
Анатомію ми вивчали в «анатомці» (спеціальна навчальна кімната, де були органи мертвого людського тіла), але зразків для всіх не вистачало, тому вчилися групками по троє-четверо. Хтось читав матеріал з підручник, а інший – показував на препараті ту чи іншу деталь. Частіше тим, хто «показував деталі» на анатомічному препараті, був я. І досі пам’ятаю ті деталі, назви яких ми вчили як вірш – на пам’ять. На останню (пам’ять) я не скаржуся й донині. Часом думаю, яким чином «вилучити» з голови інформацію, яка мені тепер вже не потрібна. Проте, марно: позбутися пам’яті так само важко, як і запам’ятати. У всякому разі в мене саме так є…
Згадаю деякі цікаво епізоди з часів мого навчання в «бурсі». На випускному іспиті з хірургії я забув про симптом оперізуючого болю в надчерев’ї та назву аналізу на підтвердження діагнозу гострого панкреатиту (це аналіз сечі на діастазу). Мені потрібна була лише відмінна оцінка, бо я претендував на «золоту медаль» (5% випуску давало право одразу після закінчення училища вступати до інституту). Викладачка Анна Антонівна Бардякова натяками пробувала «розбудити мою пам’ять», але мене «заклинило» (забув). Досвідчена лікарка-інфектолог Волієвська (голова ДЕК) увійшла в моє положення – задала декілька інших уточнюючих запитань і все ж оцінила мої відповіді на «відмінно», відкривши цим самим мені шлях до омріяного медичного інституту, що й сталося.
Інший епізод. У силу своїх обмежених фізичних властивостей я ніяк не міг здати залік з фізкультури. Викладач був невблаганним – ніякі прохання не допомагали. Я тренувався як міг, але «норматив» не виходив, а термін навчання спливав. Ось тоді підключився директор училища – високоповажний Григорій Григорович Гавриш. Це було неоціниме втручання. Він «поговорив» з викладачем фізкультури і нарешті після якоїсь енної спроби я здав той норматив з бігу на 100 метрів!!!
Мої товариші прозвали мене «Нестор-побігущий», бо я завжди кудись спішив, щоб ніде не спізнитись.
Як ми добирались до «бурси»? Звісно, пішки, через пасічнянський міст. Це було дуже небезпечно, нас переходили хулігани (місцеві хлопці, які чомусь нас не любили) – вимагали гроші за «прохід через міст» або й просто нізащо могли побити. Треба було за дня добратися до помешкання, а це виходило не завжди. І знову допоміг директор. Він звернувся в міліцію, і порядок «на мості» дуже швидко було встановлено.
Теоретичний матеріал ми вивчали маленькими групками по троє-четверо. Один читає (бо одна книжка), інші слухають, хтось дрімає – отак і вчилися колективом. Читала, як правило, Люда Тацакович, яка в подальшому стала дружиною Олексія Савчука. Олексій, здобувши після медичного училища вищу юридичну освіту, став відомим на Прикарпатті юристом, головою Господарського суду області. Люда Тацакович (відмінниця) та Олексій Савчук кохали один одного, і про це знали всі. Після одруження вони створили прекрасну українську сім’ю, їхня донька Зоряна тепер лікар вищої кваліфікаційної категорії, працює кардіологом в медичній службі Міністерства внутрішніх справ. Я з цією сім’єю дружу донині. Час від часу зустрічаємося. Лікую їх, як можу. Вони допомагають мені порадами, моральною підтримкою. Разом святкували ювілеї, їх вже було багато – 60, 70, 80 років.
Багато учнів з нашої групи стали лікарями – Іван Дидич (хірург Богородчанської ЦРЛ), Василь Гуменяк (акушер-гінеколог Яремчанської міської лікарні), Василь Пацаган (заступник головного лікаря Лисецької лікарні), Богдан Халус (лікар-травматолог Калуської ЦРЛ), Микола Ходак (лікар Тлумацької ЦРЛ).
Чи хотів би я повернутися знову до «бурси»? Уявіть собі – хотів би. Хотів би побачити тодішніх вчителів, своїх товаришів, навчальні кімнати, бабусю, яка готувала нам обіди…
Час рікою пливе…, як співаємо у пісні. Ось і добігло нам 80+, а нашій «бурсі», тепер знаменитому на всю Україну базовому коледжу, незабаром виповниться 85 років.
Нестор СЕРЕДЮК, випускник Станіславського (Івано-Франківського) медичного училища 1960 року.
