СЕНЮК Андрій Орестович. Навчався в Івано-Франківському базовому медичному училищі у 1988-1992 рр. на фельдшерському відділенні. Ще під час навчання в училищі працював санітаром в Івано-Франківській психлікарні № 1. Туди ж пішов на роботу медбратом у 1992 р. після закінчення медучилища. Зараз працює в Івано-Франківській обласній психоневрологічній клінічній лікарні № 1 постовим медбратом на півставки, а з 2004 р. також працює медбратом у відділенні хроніодіалізу обласної клінічної лікарні.

Андрій СЕНЮК: Училище, окрім професійних знань, формувало правильні життєві погляди

 Закінчуючи восьмий клас, я ще не розумів, чи медицина – то на все життя. На мій вибір майбутнього фаху насамперед вплинули поради батьків, так як тато був лікарем. То були часи, коли ми звикли слухатися мами і тата. Я прислухався до їхньої думки. І тепер про це не шкодую.

При вступі в Івано-Франківське медичне училище здавав математику і українську мову (диктант), отримав відповідно «чотири» і «п’ять».

Поступав ще як училище знаходилося по вул. Галицькій, 101. І перше враження, яке залишилось в пам’яті, – це перша лінійка. Було дуже гарно, урочисто, і навіть на тій першій лінійці звучали слова з клятви Гіпократа. Від тої урочистості було відчуття, що це вже не просто школа, а вищий професійний заклад, де нас вчитимуть медицині, як надавати першу допомогу, як рятувати людей. Словом, зрозумів, що це заклад серйозний, солідний і починається серйозна наука.

У нашій групі було 26 хлопців і четверо дівчат. Це була фельдшерська військова група, нас готували для армії. Сильна група – про це свідчить те, як чимало моїх одногрупників згодом стали лікарями, науковцями медичного університету.

Класним керівником у нас був викладач інфекційних хвороб Володимир Миколайович Козовик. Він до нас ставився, як до рідних дітей. Це на старших курсах. А першою класною керівницею була викладачка російської мови і літератури Людмила Рудольфівна Петрик.

Директоркою училища була Марія Василівна Мудрак. Дуже мудра і справедлива жінка, завжди старалася в ситуації розібратися – не просто поверхнево щось почути і насварити студента, а зрозуміти, що спонукало зробити той чи інший проступок: якісь душевні проблеми чи просто дурість. Ми бачили таку справедливість і уважність, тому поважали директорку. Хоча мене особисто ні разу «на килим» до неї не викликали. Як жартував мій однокурсник Юрій Дмитрув, «училища не підривав, нічого не підпалював» – тобто порівняно чемний був.

Анатомію на початках вчили за книжками, картинками, плакатами – не було таких банок з органами, препаратами, як в медичному інституті. Вперше побачили їх, коли нас на третьому курсі привели в анатомку медінституту. Анатомію викладала Євдокія Миколаївна Богославець, вона була і завідувачкою відділення. Вона була дуже строга, але завдяки цьому ми добре знали її предмет, була справедлива, послідовна.

В принципі всі викладачі були хороші, кожний по-своєму цікавий. Давали нам уроки не лише зі свого предмету, але, як кажуть, і по життю. Минуло вже 30 років з тих часів, вже не згадаються конкретні випадки чи вислови, але оце загальне відчуття залишилося.

З вдячністю згадую викладача хірургії Богдана Ярославовича Голояда. Дуже багато було латинської мови, яку викладав Роман Іванович Малець.

Особливо важко було вчитися на першому курсі. Кажу насамперед про себе. Було дуже багато нового, особливо латинська мова, анатомія. Нас заставляли знати кожну кісточку, кожну виїмку, кожну горбинку – і латинською мовою, і українською. Складна термінологія, а ми ж були ще діти, після восьмого класу. Я все те ще вдома штудіював, щоб все добре запам’ятати. А матеріалу реально було багато.

Фізкультурником у нас був Богдан Васильович Лесів. В училищі велика увага приділялася фізичному вихованню, ми активно займалися спортом.

Рідко, але перетиналися з Дмитром Гнатовичем Циганковим. Він у нашій групі не вів математику, хіба іноді заміняв викладача. Але мені запам’яталося, як він приходив на заняття з баяном, намагався визначити, в кого який голос. Тобто «шукав таланти» для хору.

Навчання забирало багато часу, але намагалися поєднувати і з відпочинком. Групою їздили на Скелі Довбуша. До того я там вже був, але дехто з одногрупників побував в горах вперше. Бо половина групи була з Івано-Франківська, половина – з районів. Це цікаво, коли ти їдеш своєю групою. Це зближує студентів, дає час спілкування.

Училище крім того, що дало професійні знання нам, майбутнім фельдшерам, формувало ще й життєві погляди: як правильно жити, як правильно поводитися. Одним словом, як бути людиною, завдяки якій би розвивалася країна і ти сам би ріс цивілізованою, вільною особистістю. Нам давали загальний розвиток. Щоб людина не просто чітко виконувала вказівки начальства, але щоб розуміла суть своєї роботи, а ще – як побудоване суспільство, як відчувати себе його частинкою, як бути відповідальним. Це нам прищеплювали теж.

Я вчився у ті часи, коли була проголошена незалежність України. Була ейфорія, ми всі були задоволені. Ми ще не здогадувалися і не розуміли, які великі проблеми нас чекають, як буде непросто, скільки людей виїде за кордон, дехто просто залишить медицину. Початок 90-х років – занепад медицини, низькі зарплати, затримки з їх виплатами, ліків не було… Це був початок важкої дороги нашої країни. Я вважаю, що дотепер ми виборюємо нашу незалежність.

Тож хтось залишився в медицині, а хтось пішов з неї. Кому як життя склалося.

Коли я закінчив медичне училище, направлень на роботу не було, треба було працевлаштовуватися самим. Я ще під час навчання, на останньому курсі, працював санітаром в психлікарні № 1. Сюди і влаштувався медбратом та працював 20 років. А у 2004 році залишився там на півставки і пішов в обласну клінічну лікарню, бо хотілося чогось нового.

Перший рік після закінчення медучилища пробував вступити в медичний інститут, на жаль, не поступив. Тепер розумію, що тоді я психологічно розчарувався, дещо зневірився. Хоча у мене є однокурсники, які по три-чотири рази поступали – і таки свого досягли, сьогодні працюють лікарями. Лише згодом прийшло розуміння, що треба було все-таки пробувати і пробувати. На жаль, запізно це зрозумів.

Не шкодую, що пішов після восьмого класу в медучилище. Єдине, що шкодую – що не пішов вчитися далі. Для чоловіка, можливо, фельдшер – це малувато, а лікар – це вже серйозніше. Але вже як склалося – так є.

І сьогоднішнім студентам я б побажав: якщо плануєте залишатися в медичній професії, потрібно добре вчитися, здобувати знання. І бути не просто хорошим медиком, а насамперед людиною, громадянином, членом суспільства, розуміти ситуацію у своїй країні, правильно рухатися і правильно вести своє життя. Училище дає для цього дуже хороший фундамент, основу.

А ще ті роки в медучилищі – це юність, молодість. Напевно, це для кожного найкращий час. Тому, хоча і минуло вже більше 30 років, ми ті роки пам’ятаємо, згадуємо. На жаль, рідко зустрічаємося з одногрупниками, спілкуємося частіше телефоном. Ще через 10 років була зустріч, а потім розлетілися – хто поїхав за кордон, хто повернувся у свої рідні населені пункти, звідки приїхав на навчання. Про декого нічого не знаю. Бачимося хіба з тими, хто працює в обласній клінічній лікарні – Василь Бобик, Андрій Баран.

Але однаково то для нас були гарні роки, коли кожен з нас вірив, що попереду прекрасне майбутнє. Минуле, на жаль, не можна повернути. Але потрібно цінувати те, що у нас було.

Андрій СЕНЮК, випускник Івано-Франківського базового медичного училища 1992 року.