Белейович (Рараговська) Надія Петрівна. Навчалася в Івано-Франківському базовому медичному училищі у 2000-2003 рр. за спеціальністю «Лікувальна справа». Після закінчення училища отримала направлення в обласний кардіодиспансер, працювала там два роки маніпуляційною медсестрою у відділенні гіпертонії. Після одруження у 2005 р. виїхала до Києва. Працювала в Національному інституті серцево-судинної хірургії ім. М. М. Амосова анестезисткою. У 2007 р. вступила в Національний медичний університет ім. О. О. Богомольця на фармацевтичний факультет на заочну форму навчання. Навчаючись, працювала звичайним провізором, першостільником в аптеці мережі комунальних аптек «Фармація». На даний час – завідувачка аптеки в аптечній мережі «Подорожник» у Києві.
Надія Белейович: Сьогоднішні знання стануть фундаментом майбутнього
Те, що я після 11 класу школи у с. Сливки Рожнятівського району поїхала вчитися в Івано-Франківське медичне училище, напевно, так мало бути, так доля вирішила. Як таких покликів не було, але було цікаво. В родині медиків не мала. Мама вчителька, сестра вчителька, тато хотів, щоб я теж ішла вчитися на вчителя. Але я категорично була проти, вступила в медучилище. І не помилилася – це стало фундаментом мого дорослого життя.
Перехід від дитинства до самостійності, від’їзд з дому насправді був складним. Бо я була дитина з села, від мами відійшла і для мене все було нове. Як проживання, так і навчання. Зразу губилася: нікого не знаєш, як знайти той кабінет, з розкладом не можеш розібратися. Але поступово-поступово все владналося. Напевно, тому, що викладачі були настільки професійні, розуміли, що то прийшли діти і їх треба зразу ввести у курс справи, в цю колію.
Перший місяць було дуже важко. Тому що треба було підлаштуватися під кожного викладача, зрозуміти, що він від тебе вимагає. Йдеш на лекцію, вчиш лекцію – тебе не питають, приходиш на практичне заняття – не розумієш, що тебе питають. Трошечки був такий дискомфорт. Але поступово я увійшла в ту колію, призвичаїлась, прилаштувалася. Все почалося так, і мені дуже подобалося навчання, дуже.
Ну і друзі появилися. Дуже дружня була наша 1-а фельдшерська група. І підгрупка гарна. З нами навчався Олег Басараб, то він завжди шукав привід, аби розсмішити, розвеселити. То додавало заняттям яскравості.
Пригадую і власні кумедні ситуації. У нас, коли починалася терапія на другому курсі, вів заняття Ярослав Олександрович Гарко. Він моє прізвище на лекції чомусь не міг вимовити. І коли робив перекличку, то затинався «Ра-ра-говська». Тож як тільки доходило до мене, я сама наперед піднімалася, він усміхався, а вся група сміялася. Хтось з наших хлопців радив: «Та кажіть скорочено «Рара» – хай буде «Рара».
Класною керівничкою у нас була Мирослава Миколаївна Лотоцька, викладачка гінекології. Спочатку її пар не було, лекції читала не вона, але вела в нашій групі практичні заняття. Від неї я відчувала підтримку, можна було звернутися в будь-який час з різними питаннями.
Їздили в Моршин на екскурсію електричкою разом з Мирославою Миколаївною. Дуже цікаво було.
Навчалася я на державній формі, отримувала стипендію від початку до закінчення. Не здобула червоний диплом, але утримувала ту планку, щоб стипендія завжди була. Важкувато було, я дуже переживала. Хоча вдома мене запевняли: «Якщо стипендії не буде, ти не хвилюйся, головне, щоб встигала, щоб все було добре». Але – ні, я хотіла стипендію, я хотіла мати рівень не нижчий, скажемо так.
До кожного викладача можна було звернутися за допомогою чи порадою. Нас розуміли, нас підтримували.
Догляд за хворими у нас викладала Світлана Анатоліївна Богуш, це був дуже високий рівень. Вона нас настільки всього навчила з азів: зробити ін’єкцію, виміряти тиск, що потім, коли ми здавали практику – а практику приймала Олександра Денисівна Воєвода, строга викладачка, то вона мені сказала: «Молодець». Практику я завжди дуже добре захищала. Галина Петрівна Ткачук, яка викладала догляд в іншій групі, теж казала, що відчувається, наскільки вагомий вклад у наші вміння зробила Світлана Анатоліївна. Коли вона загинула, ми всі переживали.
Мені дуже подобалася фармакологія, яку викладала Зеновія Василівна Никифорук. Я любила і викладачку, і сам предмет. Згодом фармація стала для мене професією.
Любила латинську мову. Потім, коли я навчалася в Києві, в Національному медичному університеті імені О. Богомольця, екзамен з латинської мови здала на «чотири». Це вже було років чотири після закінчення медучилища, але було приємно, що пам’ятаю латинь. Як сказав мені тоді екзаменатор в університеті: «П’ять» не можу поставити, але тверде «чотири» в тебе є». Не так важлива була ця оцінка, як самооцінка.
Тож і фармакологія, і латинська мова, і анатомія – то дійсно був фундамент для мого подальшого навчання.
А щодо улюблених викладачів, то я обожнювала Володимира Васильовича Стасюка, який викладав у нас соціальну медицину. Що мене найбільше вразило: коли інші викладачі викликали нас відповідати на середину класу, це вже був стрес для нас, насправді. Я особисто в той момент все забувала. А коли Володимир Васильович прийшов до нас на пару і запитує, зразу хочеться піднятися, встати і починати відповідати, а він каже: «Та сидіть, мені цього не потрібно». І настільки була тоді легкість і впевненість в собі, що ти вже могла говорити, все пам’ятала і знала. Володимира Васильовича всі любили – і його заняття, і як особистість. Це приклад був для кожного з нас.
Хоча кажуть, що директора всі бояться, тут було навпаки. Ми перше заняття всі сиділи і не знали, що очікувати. Наперед думали: якщо на політології у нас була напруга, то що чекати від соціальної медицини, зараз же директор прийде до нас. А потім побачити, наскільки приємно і комфортно можна себе почувати на занятті.
Практичні заняття проходили на високому рівні. На хірургію їздили в Пасічну в обласну лікарню. В міському роддомі проходили заняття з акушерства, тут у нас була «своя» Мирослава Миколаївна Лотоцька. Гарні спогади про педіатрію на базі обласної дитячої клінічної лікарні. Навіть потім з власної практики (у мене двоє дітей) я згадувала всі ті моменти, що можна, що не можна, як розрахувати дозу анальгіну з димедролом (це дуже важливо), як закапати ніс і так далі.
На звичайних заняттях нас приведуть в лікарню, покажуть хворих, розкажуть по темі – і все. А от коли у нас була практика – і в обласній лікарні, і в кардіодиспансері, і в дитячій, медсестрички на місці давали нам робити певні маніпуляції. І люди не відмовлялися. Ін’єкцію внутрівенно зробити – та будь-ласка. Фантомів тоді в училищі стільки не було. То ми на собі тренувалися, одна на одній. Внутрівенні уколи – було страшно. Та навіть перші внутрім’язеві, підшкірні уколи – ми не знали, що вода для ін’єкцій така пекуча. Але ми терпіли, ми хотіли цього, ми мусили це робити.
Жили з дівчатами на квартирі: я, ще одна дівчина з акушерської групи і дві медсестрички. Знаходили час, щоб трошки провіятися від навчання, відпочити.
А сьогоднішнім студентам побажаю не байдикувати, а використовувати ефективно той час, поки вчаться в коледжі. Бо ті знання, які вони зараз отримують, як для мене стали фундаментом, так для кожного з моїх однокурсників. Тож вчіться, насолоджуйтеся кожним днем, кожним практичним заняттям, кожною парою. І з кожного заняття треба брати те, що кожному заходить найбільше. В майбутньому це дуже пригодиться.
Надія Белейович, випускниця Івано-Франківського базового медичного училища 2003 року.
