ГОЛУБ Володимир Васильович. Навчався в Івано-Франківському базовому медичному училищі у 1979-1983 рр. на фельдшерському відділенні, закінчив з відзнакою. У 1983-1985 рр. проходив військову службу у складі обмеженого контингенту радянських військ в Афганістані (провінція Нангархар, місто Джалалабад), медбратом в інфекційному ізоляторі. Після армії кілька місяців працював фельдшером станції швидкої допомоги в місті Долина. У 1985-1991 рр. – навчання в Івано-Франківському медичному інституті, проходив інтернатуру з анестезіології та реаніматології при ОКЛ. Двічі працював в будівельному «афганському» загоні в Тюмені. У 1992-2003 рр. – лікар-анестезіолог Івано-Франківського пологового будинку. З 2009 р. працює в Івано-Франківському національному медичному університеті на кафедрі анестезіології та інтенсивної терапії, у 2014-2020 рр. паралельно був заступником декана факультету підготовки іноземних громадян і одночасно вів заняття з анестезіології та інтенсивної терапії англійською мовою. З 2020 р. – керівник навчального відділу ІФНМУ, асистент кафедри.

Володимир ГОЛУБ: Хто мене вчив – всіх пам’ятаю

Мій старший брат закінчив Рогатинський радгосп-технікум, здобув фах ветфельдшера і хотів, щоб я йшов по його стопах. Але я не захотів, вирішив: краще піду в медицину, хоча в родині медиків не було. Буду теж фельдшером, але не ветеринарним. А до того я планував стати педагогом – згодом і це бажання справдилося, коли я почав викладати в Івано-Франківському національному медичному університеті.

Я закінчив з відзнакою восьмий клас у селі Княжолука Долинського району, а після дев’ятого класу вступив до Івано-Франківського базового медичного училища. Навчався у спеціалізованій групі, де готували військових фельдшерів. Наша 2-а група була дружня, ми дотепер товаришуємо, зідзвонюємося, пишемо один одному, допомагаємо. Я був профоргом групи.

Вчитися мені не було важко. Загальні дисципліни – хімія, біологія мені давались добре, анатомія пішла дуже добре. У нас були гарні викладачі. З вдячністю згадую завідувачку фельдшерського відділення Євдокію Миколаївну Богославець, яка стала для нас і мамою, і вчителькою, і порадницею. Вона була відносно строга, але добра – ми тягнулися до неї. І сьогодні я своїм студентам наводжу як приклад її слова: «Пам’ятайте: перед вами хворий, позаду вас – прокурор». Такий вислів актуальний і нині.

Класною керівничкою була Ірина Мечиславівна Прачкіна, лікарка акушер-гінеколог. Вона була практикуючою лікаркою, працювала в залізничній лікарні, а у нас викладала акушерство. Для нас теж була як мама. Ми потім в гості до неї ходили. Навіть як я вже закінчив інститут, ми ходили групою.

Хто мене вчив – всіх пам’ятаю. Особливо згадую з задоволенням викладача латинської мови Романа Івановича Мальця, викладачку Віру Андріївну Касьянову, яка прищепила нам любов до терапії, особливо кардіології, викладача хірургії Романа Миколайовича Мукосія, Валентину Валентинівну Дутову, яка вчила нас і патанатомії, і ЛОР, це була просто чудо-людина. Катерина Юріївна Якубів була строга, але ми знали: якщо студент вчить, то вона підтримає. Фізіологію вчила нас Надія Дмитрівна Яблонська.

Григорій Григорович Гавриш був директором училища і вів у нас дерматовенерологію. Він цікавився краєзнавством. Якщо ти щось не знав з дисципліни, то він пропонував: «Хоч скажи мені, де таке-то село, в якому районі». Я мав гарний почерк, тож багато йому допомагав щось писати: чи тези, чи журнал оформити, чи ще щось – тоді все від руки писалося. Навіть давав він мені рубль і казав: «Іди поїж». Або сам піде в їдальню, принесе і мене погодує.

Дуже гарно проходили заняття з інфекційних хворіб у Лідії Миколаївни Грищенко. Вона вміла згуртувати на уроці, водночас прищепити любов до медицини, а також вміла розказати про наш край, її чоловік був директором Вигодського ліскомбінату.

Олександра Іванівна Новосельська з педіатрії дуже довіряла нам на старших курсах. Вона працювала і на дільниці педіатром. Я пам’ятаю один випадок, як вона відправила мене вколоти якусь дитину. А потім перевірила, чи правильно я вколов. Приходить на заняття і каже: «Володя, ви найкраще вкололи, бо всі кололи неправильно, а ви правильно вибрали верхній зовнішній квадрант». І вже після інституту я з нею здибався, вона розповідала про свої справи, цікавилася моїми.

Жив я в гуртожитку на вул. Сухомлинського, де наше училище орендувало декілька кімнат. Навіть трошки був старостою гуртожитку. У нас були однокімнатні малосімейки, нас жило в одній четверо – я, Василь Куриш і Василь Семкович (на жаль, обох Василів уже нема) з 3-ї групи і Роман (забув прізвище).

Я завжди брав участь в художній самодіяльності, ходив в танцювальний гурток. Народними танцями почав займатися ще зі школи, їздив в будинок техніки в Долині, де був гурток. Коли вступав до медучилища, нас запитували, чи ми співаємо, танцюємо. Я одразу сказав, що танцюю. І так танцював до закінчення училища. Репетиції – два рази на тиждень, і ніколи не відчув, що то заважає моєму навчанню. Навпаки, вмів свій час розпланувати, щоб усе встигнути.

Головою студентського профкому тоді була Марія Миколаївна Назарук (Ціпух). Завдяки профкому ми їздили з виступами в Богородчани, коли там будували газопровід, на Закарпаття, на концерти нас брало місто і область. Згодом я і в медінституті танцював в ансамблі «Дружба» – до шостого курсу. Ми якраз вибороли йому звання народного.

На переддипломній практиці в училищі я працював фельдшером станції швидкої допомоги у Долині. Коли проходив практику, то старший фельдшер попросив мене, аби я пішов працювати у бригаду швидкої, бо одна фельдшерка захворіла. І після служби в армії я повернувся туди ж. Саме під час тієї переддипломної практики я поставив собі за мету здобути в майбутньому фах лікаря.

Закінчив училище я з відзнакою. Інша справа, що не використав своє право «п’ятипроцентника». Диплом про закінчення медучилища я отримав 1 березня, а вже 17 березня був в армії. І ніхто нам з мамою не підказав, що я мав право на відстрочку до вступних випробувань в інституті. Такі тоді були часи, складно було без знайомств і зв’язків, не було кому захистити мої інтереси. Мама того не розуміла, а я не знав. Напевно, хтось інший скористався моїми «5%»…

Після закінчення медучилища нас шестеро з випуску взяли в армію, спочатку направили на навчальну підготовку в Термезі. Як не дивно, нас, фельдшерів, перекваліфікували в помічників стрільців-гранатометників. І вже пізніше, коли я потрапив в Афганістан, мене запримітив командир медичної роти, де медбратами були трактористи, сантехніки. Дізнавшись, що я закінчив фельдшерське, перевів мене в медичну роту. Тож я служив медичним братом в інфекційному ізоляторі. До слова, по штату ізолятор був на 10 ліжок, а розгорнутий – на 120. І я один цілодобово. А ще крім того були бойові виходи, супроводження колон у якості медика. Там, в Афганістані, не раз згадував Лідію Миколаївну Грищенко, яка дала нам багато знань з інфекційних хворіб. Те, що знав теоретично, бачив там практично. Бачив, що таке тиф, малярія, дифтерія, ентероколіти, дизентерія. Там я набрався практичного досвіду від лікарів-бактеріологів, інфекціоністів.

Коли я повернувся з армії, мама не була у захваті від мого наміру піти вчитися на лікаря. Вона сподівалася, що я піду на роботу, буду близько від неї, підтримуватиму її. Але, переночувавши, вона сказала мені: «Я передумала. То твій вибір – іди».

З першого курсу в медінституті мені легко було навчатися, бо мав сильну підготовку з училища. Паралельно з першого курсу працював медбратом в урології в 2-й міській лікарні на вул. Франка – теж завдяки училищу, бо мав відповідну освіту.

Володимир ГОЛУБ, випускник Івано-Франківського базового медичного училища 1983 року.