ХОДАК (Гнітій) Поліна Сергіївна. Навчалася в Івано-Франківському базовому медичному коледжі у 2008-2011 рр. за спеціальністю «Лікувальна справа», закінчила з відзнакою. Після закінчення коледжу з 2011 р. працювала медичною сестрою з обслуговування школярів Івано-Франківської міської дитячої клінічної лікарні. У 2012-2018 рр. – навчання у Львівському національному медичному університеті імені Данила Галицького на спеціальності «Загальна фармація», інтернатуру проходила в Івано-Франківському національному медичному університеті. З 2015 року почала працювати в аптечній мережі «Ромашка», «Здоровенькі були», згодом завідувачкою в мережевій аптеці. З 2018 р. працює медичним представником фармхолдингу «Юніфарма» в області.
Поліна ХОДАК: За нас хвилювалися, нас підтримували, нас «няньчили»
На навчання в Івано-Франківський базовий медичний коледж я прийшла у 24 роки, коли вже мала сім’ю, дитину, фах. То ціла цікава історія.
Моя бабуся була лікарем-епідеміологом в Івано-Франківській міській санстанції. А оскільки мама працювала по змінах, то щоб мене не залишати вдома – бабуся брала з собою на роботу. Тож медицину я бачила ще від маленької. В дитинстві улюблена книжка «Айболить», я її постійно носила з собою. Любила гратися в доктора. Правда, не уколи робити, а пришивати іграшковим ведмедикам, зайчикам вуха, лапки, нитками обмотувати. Чомусь моя мама подумала, що раз я шию це все, то хочу стати швачкою. І віддала мене після дев’ятого класу у швейне училище, яке я закінчила. В училищі, де я навчалася, була дуже хороша викладачка з хімії і біології, я з її подачі брала участь в обласних олімпіадах, навіть отримала грамоти. Саме вона мені якось сказала: «Ти так добре знаєш біологію, хімію – нащо тобі того шиття? Шити для себе ти завжди зможеш. А я би тобі радила іти в медицину, то твоє».
Я деякий час думала над її словами, вже вирішила поступати в медичний, але життя внесло свої корективи: я вийшла заміж, далі народила дитину, і вже було не до навчання, особливо коли маленька дитина на руках. Але коли сину було два роки, у 2008-му, вперше впровадили обов’язкове зовнішнє незалежне оцінювання. Ця ж викладачка зателефонувала і порадила спробувати здати ЗНО. Я прийшла з тою думкою додому, сказала своїм, але вони цю ідею сприйняли скептично. Мовляв, жіночці уже не 18, після школи стільки часу минуло, все, напевно, забула, поки бавила дитину. Зрештою, нащо це, освіту вже ніби маю. Але мій син дуже хворів, я часто лежала з ним по лікарнях. За той час вивчила ліки від і до: що для чого, що за чим. Мені все було цікаво: «що це ви призначаєте, що колете, чому це тоді, а те тоді?», і все те сама вивчила. Тому я для себе вирішила: вивчуся, щоб сама могла своїй дитині дати раду, і не тільки своїй дитині.
Викладачка дала мені якісь підручники, до репетиторів я не ходила. А на ЗНО здала дуже гарно біологію, хімію і українську мову, мала високі бали. Я навіть сама здивувалася, бо стільки років не вчилася, не приділяла цьому увагу. Як кажуть, що знаєш – то твоє. Спробувала – і вийшло. Так я вступила до Івано-Франківського медичного коледжу, як і хотіла – на лікувальну справу, навіть один час мріяла про хірургію. І при вступі на державне навчання була за рейтингом третя чи п’ята.
У нашій групі спочатку кураторкою була Надія Романівна Мацевко, викладачка фізичного виховання. Нам з нею дуже пощастило: завжди намагалась чимось допомогти, підтримати, підказати. Будь-коли можна було до неї прийти за порадою чи звернутися за допомогою. З Надією Романівною ми часто вибиралися на природу, їздили відпочивати у Яремче, робили пікніки, ходили походом у Вовчинець. Було цікаво.
А на четвертому курсі нам сказали, що ми вже дорослі, все вміємо і знаємо, і куратор нам не потрібний. З 1 вересня таку новину оголосили, і ми були шоковані, бо звикли, що є хтось, у кого можна щось спитатися, порадитися. То трохи було тяжко. Бо багато впало на плечі старости і бригадирів. А на випускному курсі, крім того, що треба було багато вчитися, додалася ще й додаткова паперова робота. І я як староста ходила, щоб нам дали куратора. Експеримент «без куратора» не вдався. Тож на останньому курсі нею була Людмила Володимирівна Григор’єва. Хоча вона була кураторкою недовго, але завжди намагалась нам допомогти, переживала за кожного з нашої групи. Пам'ятаю, якщо студента кілька днів не було на парах, вона цікавилася: «А що сталося? невже захворів? нехай одужує швидше». Після екзамену стояла під дверима і у кожного студента запитувала: «Ну як? Здав? Який бал?».
Також не можу не згадати викладачку з офтальмології Марину Миколаївну Гриців – щиру, привітну та завжди усміхнену. На її парах було якось так по-душевному, вона ніколи нікому не ставила поганих оцінок, завжди посміхалась. Навіть коли когось хотіла посварити, що не вивчив, це було це по-доброму. Пам'ятаю, як ми на практичному занятті вимірювали одногрупнику очний тиск, і це так цікаво було. А для мене Марина Миколаївна наче третя наша кураторка. Так склалося, що вона була кураторкою 1 групи лікувальників, а оскільки у лікувальників майже всі лекції були спільні, то вона частенько до нас заходила. Якщо не було нашої кураторки, то я як староста частенько бігла до неї спитати те чи інше. Тож особисто для мене в нас було три кураторки. І я вважаю, що нам з ними пощастило.
Старостою я не планувала бути. У мене мала дитина, думала: прийду, повчуся – і втікати швиденько додому, робити свої домашні справи. І не очікувала, коли на першому дзвонику після лінійки одногрупники одноголосно сказали, що хочуть, щоб старостою була я. Це не призначили мене, а діти вибрали – було несподівано, але приємно, відмовитись я не могла. Та й через різницю в роках мені здавалось, що я їхня мама, що маю ними опікуватися, аби всі закінчили коледж, мали гарні оцінки. Дотепер на одногрупників кажу «діти». Хоч не вважала їх дітьми, швидше – колеги, але переживала за кожного.
Через інтенсивне навчання і те, що була старостою, перший місяць мені було дуже важко: бігти додому, їсти зварити, подивитися до дитини, зробити домашнє завдання. А я трохи відвикла вчитися, бо ж не після школи. Ще ті папери: рапортички, заліковки, звіти, інколи доводилося сидіти і до 18.00 години. Думала відмовлятися, щоб хтось інший тим займався. Але ж мене вибрали, чомусь саме мене, мені довірили… А там – втягнулася, звикла.
Вчитися стало легше, коли познайомилися з викладачами. Вже знали, що який викладач від тебе хоче, що спитає, хто як вимагає. Хтось вимагав знати правила, а хтось хотів, щоб ти міг пояснити своїми словами. Словом, вчитися мені сподобалось, я переконалася, що то моє.
Було багато хороших викладачів. Складно всіх назвати. За часів мого навчання не було жодного, який би мені зовсім не сподобався. А багато було таких, від кого я була у захваті. І не тому, що робили мені якісь поблажки.
Є такі викладачі, які мене ніби не підтримували, але я їм дуже вдячна і хочу згадати. Не те що не підтримували, а тримали мене в їжакових рукавицях, аби я не розслабилася. Приміром, викладачка терапії Світлана Володимирівна Баран. Спочатку мені було прикро, бо до мене у неї були окремі вимоги. Щодо інших – не знає, то і не знає, поставить 7 чи 8 балів, і все. А мене запитує: «Скільки хочеш?». «Хоча б 11». «Ого, та на 11 треба знати ще більше як я». Коли я пояснювала, що стараюся, то чула: «Ти погано стараєшся, ти не знаєш, ти не дочитала». На мої заперечення, що того нема у підручнику, казала, що є бібліотека, де можна взяти додаткову літературу і читати. Трійочника могла похвалити, а мене – ніколи. І тут раптом у коледжі проходить олімпіада, і вона мене туди записала. Я почала відмовлятися: «Ви ж казали, що я не знаю, як не напишу добре – і вас підведу, і мені буде неприємно». Але пішла на олімпіаду – і отримала перше місце. Вже потім я зрозуміла, що то не було придирання від викладачки. Як сказала мені Світлана Володимирівна: «Кого люблять – того б’ють». Вона вірила в мене, вона хотіла так мене вимуштрувати, щоб я знала терапію від і до, аби серед ночі могла розказати, що би не запитали. Вона мені подарувала книжечку-методичку про невідкладні стани в терапії, яку я дотепер маю і яка мені пригодилася, коли я здобувала вищу освіту. Думаю, така методика була правильною: до когось ставитися поблажливо, а до когось ставати з нагайкою, щоб дитина вивчила, здала і НЕ забула.
Також дуже мені подобалося як викладав хірургію Сергій Миколайович Гафійчук. Чи читав у нас лекції, я не пам’ятаю, зате практичні заняття дотепер згадую. Це було щось, тим більше, я дуже любила хірургію, вона мені здавалася казковою, хотілося все побачити. І Сергій Миколайович нас всюди водив, особливо тих, хто вчився відмінно: в операційні на різні операції, ампутації, перев’язки, на фіброгастроскопію. Він швиденько, за три секунди все пояснював, щоб не затримувати пацієнтів і щоб студенти зрозуміли. Чітко, бистро і на нашій мові, без зарозумілих і складних термінів. Дотепер пам’ятаю, як він нам показав знеболення панарицію на пальці за Оберстом-Лукашевичем – коротко, ясно і зрозуміло. То такі були веселі у нас заняття, хоча предмет дуже серйозний, важливий, там треба логічно думати, знати. Ми слухали все з відкритим ротом, все дивилися, нам навіть дозволяли якісь шви знімати (чікнути легенько). І це важливо. Бо одне – коли тоді щось розказали в кабінеті, інша справа – коли береш у тому участь, коли теорію бачиш на практиці, ще й сам щось спробуєш зробити (звісно, з дозволу пацієнтів). Потім ми це між собою обговорювали, пишалися собою.
Хочу також відмітити Романа Івановича Мальця. Дуже цікава була латинська мова, на олімпіаді я теж була і зайняла друге місце. Він нас так вчив, що від зубів відскакувало. В подальшому під час навчання на загальній фармації в медичному університеті латинська мова мені дуже допомогла. Адже без латині нема фармації, з кожного предмета – мінус два бали, не знаєш латини – до побачення. Дотепер пам’ятаю деякі латинські вислови: Non est in medicina via sine lingua Latina (немає медицини без латини), Nosce te ipsum (пізнай самого себе).
Уже працюючи в аптеці, коли бачила помилки в рецепті, не могла стриматися: «У вас рецепт неправильний, ваш лікар не знає латинської мови». Так хочеться такого лікаря посварити. Раніше був кодекс фармацевта, за яким неправильно заповнений рецепт вважався недійсним. Нас так вчили.
Не можу не згадати з огляду на свою теперішню роботу фармацевтом Зену Василівну Никифорук. Саме її предмет я вибрала для себе як майбутній фах. Дуже гарна викладачка. Вона була дуже прискіплива до всіх, щоб ми знали: чого, чому так відбувається, а не просто ліки вивчили – це від тиску, це від голови. Вона хотіла, щоб ми знали групу лікарських засобів, фармакодинаміку, фармакокінетику, механізм дії, які показання, які протипоказання. Багато кому фармакологія не давалася, дехто і плакав на парах, і злостився. А мені дуже подобалося. Мені хотілося все вивчити, ще й додатково щось запитати. Зена Василівна пояснювала, аж іноді казала: «Все, буде́».
Порівнюю, коли вчилася в університеті – нами не надто цікавилися, не дуже переймалися, за принципом «хто хотів вчитися, той вчився». А в коледжі нас няньчили, просто як малих дітей. Заставляли ходити на пари, відробки, пропонували перездати на вищу оцінку (а для цього більше вивчити, підтягнути знання). Відробка – то була як індивідуальна лекція для студента. Це ж на нас витрачали свій час, а могли б зробити простіше: напиши тести, здав на «незадовільно» – твої проблеми, до побачення. Хвилювалися за нас, як мама.
Тому найперша вдячність коледжу – за таку турботу і за велику базу знань.
За характером я дуже активна, як кажуть, мене всюди багато. У коледжі я і старостою була, і танцювала, і вірші складала. З цими віршами виступали мої одногрупники, навіть на конкурсі імені Петра Яцика. Є вони і у збірці-альманасі «Цілюща сила». Мені подобалося гумористичні вірші писати, є і патріотичні. Ні один конкурс без мене не обходився. На конкурсі з хірургії ми, лікувальники, зайняли перше місце. Я придумала пісню про хірургів, було весело. Завдяки голові профкому Іванні Степанівні Тимчій ми танцювали вальс на випускному у старшокурсників, а ще виступали, як коледж відвідав колишній випускник, а у час нашого навчання міністр охорони здоров’я Василь Князевич. Навіть маю грамоту за третє місце в змаганнях з баскетболу. Нам було приємно чи не першими з цього виду спорту посісти таке місце, і це при тому, що у коледжі тоді ще не було свого спортзалу.
Словом, всюди мала взяти участь, за принципом «ну хто, як не я»: і конкурси, і олімпіади, і виступи. Я і зараз така, за характером організатор, активна. Попри те, що у мене у роки навчання в коледжі вже була сім’я, дитина, я себе з однокурсниками почувала на одному рівні: їм 18 – і мені 18, і це було приємно. А з другого боку, я була старша, тож пішла в ІФМФК, бо це було моє бажання, усвідомлений вибір, я того хотіла – і це дуже важливо. Для мене студентське життя було цікаве, насичене, яскраве.
Поліна ХОДАК, випускниця Івано-Франківського базового медичного коледжу 2011 року.
85 розповідей випускників коледжу
