СМЕТАНЯК Степан Михайлович. Навчався в Івано-Франківському базовому медичному училищі у 1983-1987 рр. на фельдшерському відділенні. У 1987-1989 рр. – служба в армії в Рязані, виконував обов’язки фельдшера. У 1989 р. розпочав навчання на лікувальному факультеті в Івано-Франківському державному медичному інституті. Був старостою потоку. На четвертому курсі перевівся на стоматологічний факультет. Закінчив уже медакадемію в 1995 р. Після того вступив в Українську військо-медичну академію. Після її закінчення був направлений у військову частину в м. Свалява на Закарпатті, потім в м. Мукачеве. У 1997 р. переведений в центральну стоматологічну поліклініку Міністерства оборони України (Київ) заступником начальника філії стоматполіклініки. Служив до 2004 р. Закінчив також Національну академію державного управління при Президентові України. Після звільнення зі служби у 2004 р. разом з дружиною відкрили стоматологічний кабінет у Києві, де зараз у невеличкій клініці працюють також з донькою і зятем. Заслужений лікар України.
Степан СМЕТАНЯК: Щоб здобути знання, треба добре попрацювати
Коли я закінчував 8-й клас школи у с. Рахиня Долинського району, медучилище було найпрестижнішим закладом на той час. Батьки багатьох з нас хотіли бачити нас медиками, і ми не проти були. Словом, було бажання, а напрямок зробили все-таки батьки.
Восьмий клас – це діти, і ми попадаємо в обласний центр. До цього були одна-дві поїздки з мамою за руку на базар за вишнями. А тут ми потрапляємо в самостійне життя. І що найважливіше, батьки не боялися відпустити нас.
У нас класною керівничкою була Юлія Юліанівна Саган. Вона все про кожного знала. Якщо щось не так, то був дзвінок мамі (ми того не знали), мама наступного дня вже була в училищі, виясняла, що з моїм сином, що не так зробив. Я вже не пам’ятаю, за що маму викликали, але коли я побачив її разом з керівничкою у коридорі, то цього було достатньо, аби я на все життя запам’ятав, що мама там не повинна бути.
З другого боку, якщо треба було щось нам – чи додому поїхати, чи ще щось, нам вірили, нам йшли назустріч. Ми тоді вчилися в суботу, а додому, особливо на перших порах, хочеться, і якщо б вчилися до години 16-17-ї, ми б не встигали добратися, тож нас відпускали. Потім це відроблялося. І це важливий момент, адже перехід від мами до дорослого життя був легшим.
Як для мене, хлопця з сільської школи, перший рік в училищі важкий був. Особливо біологія, хімія на перших порах. Доводилося повертатися до шкільного матеріалу, до того, що вже мав би знати, і ніби заново вчитися. Але на третьому курсі різниця з випускниками обласних шкіл, 5-ї, 7-ї спецшкіл вирівнялася, і ми навіть пішли вперед. У нас було глибше розуміння, що це майбутнє для себе, і треба було довести іншим та собі для чого ми прийшли в училище. Ми посиленіше працювали – і це дало майбутній результат.
Я не був зразковим по латині, але освоював цей предмет. Згадую Надію Дмитрівну Яблунівську, між собою ми казали «баба Надя». Вона дуже сильно і на простому рівні, зрозуміло нам розказувала фізіологію.
Училище знаходилося тоді на Галицькій, в підвалі була анатомка. З анатомки треба було принести препарати. Береш, поки несеш – полякав дівчат. Які студенти без жартів?
На заняття ми ходили в білих халатах. Коли ми ці халати привозили в суботу додому, то батьки були в шоці: не халат, а ганчірка (30 хлопців у групі). Пригадую один випадок в кабінеті анатомії: ззаду стоять муляжі, чотирилітрова банка з печінкою у формаліні. Ми товчемося, хтось когось зачепив – і банка розбивається, формалін розливається на одного студента… Але ми і кров, і формалін сприймали спокійно.
Займався в наукових гуртках. З Анатолієм Хруником, Юрієм Угринчуком брали участь в науково-практичній конференції в м. Хусті на базі медучилища. Керівниками були викладачка інфекційних хворіб Лідія Миколаївна Грищенко (я з Анатолієм Хруником у неї писав роботу), викладачка фармакології Катерина Юріївна Якубів. Ми зі своїми роботами зайняли всі перші місця.
У фельдшерів була посилена військова підготовка – вчив Микола Миколайович Коваль і фізична підготовка – Михайло Васильович Ільків і Богдан Васильович Лесів. Їздили на змагання з лиж. У дворі училиша не було великої території, спортзал маленький, зате був волейбольний майданчик, ми часто грали. Михайло Васильович дивився, хто як грає, і відбирав нас на секції легкої атлетики, орієнтування чи інші. У нас в групі майже ніхто не курив.
Згадуючи культурну програму, насамперед назву Дмитра Гнатовича Циганкова. Під його супроводом проходили конкурси «Кращий за професією». Правда, він більше приділяв уваги дівчатам, бо керував вокальними ансамблями, шукав серед дівчат таланти. Хлопці до таких творчих занять чомусь менше інтересу проявляли. Я не займався художньою самодіяльністю, але у нас на курсі була джаз-банда, Саша Кочкодан грав на банджо, виступали й інші хлопці. Тоді це було модно.
Директоркою у нас була Марія Василівна Мудрак, вона дозволила зробили в маленькому приміщенні під дахом радіорубку. На перервах передавали якусь інформацію, музика грала, ми включали іноземних виконавців, записи яких ще треба було десь дістати – Скорпіонс, AC/AD. Правда, нам хотілося, щоб музика звучала гучно, але директорка просила: «Хлопці, будь ласка, тихіше».
Після третього курсу нам дозволили працювати. Я, Богдан Гелен, Толік Хруник працювали в роддомі в родзалі санітарами. Мали по 4-5 чергувань. Ніч відчергував – вранці йшов на навчання. Трохи було важко. Але ми з задоволенням туди ходили. По-перше, ми вчилися – це ж акушерство, гінекологія. Вночі я залишався з акушеркою і було по п’ять родів, ми разом приймали пологи, іноді акушерка дозволяла робити ін’єкції чи інші маніпуляції. Після чергування виходив о 8 ранку, йшов додому – і був щасливий за жінок, що народили. А, по-друге, ще й заробляв 8 рублів за чергування. На ті гроші я ходив на курси водіння, здав на права.
Коли я згодом вчився в медінституті, то ті первинні знання, які отримав в медучилищі, згодилися. Бо засвоїв – чи не найбільший плюс – дуже багато практичних навиків. Якщо лікар закінчує медінститут, то стільки практичних навиків по маніпуляціях – внутрівенні, внутрім’язеві ін’єкції, крапельниці він не має. А ми в училищі хотіли все спробувати, самому зробити – і нам це давали. Практику я проходив в різних відділеннях Долинської районної лікарні, в маніпуляційних, перев’язочних, на приймальному відділенні.
Згадую також, що в час навчання в училищі ми впорядковували піонерський парк (тепер парк воїнів-інтернаціоналістів). Коли там робили доріжки, то ми розчищали землю, щебінь розсували. Їздили в колгосп на картоплю. А от у будівельний загін, як у Верховині будували інфекційний корпус районної лікарні, я не їздив, бо поламав ногу.
Після закінчення училища мене і багатьох однокурсників (кого згадаю – Олег Клід, Ігор Маланюк, Руслан Цюцюра, Олег Стефанишин) призвали в армію. Потрапили ми в навчальний центр у Вапнярці, де нас було 300 фельдшерів із Західної України. Звідти нас розподіляли по військових частинах. Я і Олег Клід спочатку попали у Смоленськ, потім у Рязань. Прикро, що ми служили там, звідки зараз з аеродрому злітають Ту-95 і бомблять нашу Україну.
Олег служив в авіаполку, а я в батальйоні зв’язку. А медпункт у нас був спільний. Якщо коротко: робили все, нам навіть довіряли обслуговувати родини офіцерів. Тут дуже згодилися знання з училища. Ми ставали в медпункті на чергування – лікар і два фельдшери. Банальний випадок: травма, треба зашити. Лікар перелякано дивиться, а ми, фельдшери, зібралися, зашили. Може, і не мали права це зробити, але час, віддаленість від спеціалізованого лікувального закладу могли б викликати ускладнення, погані наслідки для солдата. Ми ж це упередили. Не боялися це робити. При тому, що голки були багаторазового використання, шприци, голки треба було стерилізувати, голки тупі. А ще й деякі антибіотики тоді треба було вводити кожні чотири години. Згадую, як в армії під час епідемії грипу в нас лежало по 40 чоловік, і 20 з них треба було проколоти антибіотиками. Ми так як на конвеєрі були.
Після служби в армії я здобув вищу медичну освіту. Вступив в Івано-Франківський медичний інститут на лікувальний факультет, а закінчив уже стоматологічний, куди перевівся на четвертому курсі. Продовжив навчання в Українській військово-медичній академії і після її закінчення з 1995 року служив у Києві. Там живу і працюю зараз. Так що вже більша частина мого життя пов’язана зі столицею.
До речі, у нас в Києві є товариство медиків Івано-Франківщини – випускники і нашого медучилища, і медінституту. Приміром, з училища Василь Притула – професор ОХМАТДИТ, Руслан Добровольський – зараз очолює медичну службу територіальної оборони під Києвом. При можливості зустрічаємося, спілкуємося.
Що б порадив тим, хто поступає в медучилище: щоб свідомо прикладали зусилля, а не шукали де легше, де можна «злиняти». Бо медицина – це наука, де все життя вчишся. Вчися, працюй над собою – це не мине безслідно. Якщо дитина йде вчитися, вміє зорганізуватися, вміє самостійно здати сесію без втручання батьків, не пропускає пари – це вже великий плюс, вона вже вчиться жити в цьому житті і зорганізуватися в майбутньому. Якщо дитина постійно під батьківським крилом і батьки стараються закрити її прогріхи – не варто йти особливо в таку сферу як медицина. Щоб здобути знання, треба добре попрацювати. Від цього виграє і дитина, і суспільство.
Степан СМЕТАНЯК, випускник Івано-Франківського базового медичного училища 1987 року.
