КНЯЗЕВИЧ Василь Михайлович. Навчався в Івано-Франківському медичному училищі у 1971-1975 рр. на фельдшерському відділенні. Трудову діяльність розпочинав медбратом терапевтичного відділення Івано-Франківської міської клінічної лікарні № 1. У 1975-1977 рр. – служба в армії в Білорусі. Після завершення служби в армії та до вступу на підготовче відділення медичного інституту працював фельдшером виїзної бригади Івано-Франківської станції невідкладної медичної допомоги. У 1977-1984 рр. навчався в Івано-Франківському медичному інституті. Інтернатуру проходив в ЦРЛ м. Бучач Тернопільської області. У 1985-1987 рр. – головний лікар Яблуновського туберкульозного санаторію Тернопільської області. У 1987 р. один із небагатьох в Україні обраний колективом головним лікарем Бучацького району, де пропрацював до 1992 р. У 1992-1998 рр. – завідувач відділу охорони здоров'я Тернопільської облдержадміністрації. У 2000-2002 рр. – головний лікар Тернопільського обласного протитуберкульозного диспансеру, генеральний директор Тернопільського обласного комунального спеціалізованого територіального медичного об’єднання «Фтизіатрія». У 2002-2005 рр. – головний лікар центральної поліклініки Деснянського району, начальник управління охорони здоров'я Деснянської райдержадміністрації Києва. У 2005-2006 рр. – начальник медичного управління, а у 2006-2007 рр. – заступник керівника Державного управління справами. У 2007-2010 рр. – міністр охорони здоров’я України. З 2011 р. – голова правління ВГО «Українська ліга сприяння розвитку паліативної та хоспісної допомоги». У 2012-2013 рр. – в. о. ректора Київського медичного університету УАНМ. У 2013-2017 рр. – завідувач кафедри управління охороною суспільного здоров'я Національної академії державного управління при Президентові України. З 2017 р. – голова Поважної ради Відзнаки за професіоналізм та милосердя «Орден Святого Пантелеймона». Доктор медичних наук, заслужений лікар України.

Василь КНЯЗЕВИЧ: Саме у коледжі можна відчути, що таке медицина

 

Село Терновиця, звідки я родом, відносилося до різних районів – Отинійського, Коломийського, Тлумацького, тепер Тисменицького. Таке собі село на перетині, хутірне, з переселенців від часів другої світової війни, і не лише лемків. Можливо, тому воно було цікаве, особливе. Греко-католицька церква ніколи не закривалася, збереглися «катакомбні» звичаї щодо Різдва, Великодня – дуже строго все сповідувалося. Там я ще дитиною чув «Ще не вмерла…».

Село маленьке, тому була лише початкова школа, далі треба було ходити 3 км в сусіднє село Нові Кривотули, щоб закінчити 8 класів. А потім – їхати до Івано-Франківська. Чомусь родичі, як збиралися у нас на свято, казали, що з мене буде гарний український офіцер. Я міг на коня сісти, господаркою займатися – може, тому. Але батьки, розуміючи і пам’ятаючи, що вони пройшли, особливо мама, вважали, що нема кращого фаху як медик. «Під час війни, під час будь-яких потрясінь ти допоможеш іншим і сам виживеш, родину врятуєш. Бо медики при різних владах залишаються медиками», – таке я чув від мами. Тому це більше було їхнє рішення. І дуже активно мене штовхав сюди старший брат. Він якраз починав тоді працювати у філармонії і вів гурток в медучилищі.

Я не дуже хотів іти в медицину, хлопчача романтика прагнула чогось іншого. Я навіть не готувався до іспитів. Вдавав, що готуюся, ішов в сусідню кімнату – і робив щось своє. Але здавати екзамени поїхав. Отримав за диктант «трійку» і «п’ятірку» з математики. Нещодавно директор ІФМФК Володимир Васильович Стасюк мені подарував копії з училищного архіву моєї заяви на вступ, виписки з екзаменаційного листка з такими оцінками.

Училище тоді знаходилося на вул. Галицькій, 101. Сподобалася зустріч з тодішнім директором Григорієм Григоровичем Гавришем. Такий цікавий, мудрий чоловік з гуцулів, темпераментний. Побачив, що від мене випромінювалося: «не хочу сюди… мене загнали… примушують… от напишу екзамени просто щоб написати…». Поспілкувалися, і він мені каже: «З тебе буде хороший лікар». Пам’ятаю ці його слова. Напевно, він мене загітував більше, як батьки.

Ну, здав іспити – досить балів. Ну, добре. І попадаю в училище. Дитина ще, з села, нічого не знаю: як, де, що. Де поселитися – сам шукав квартиру за оголошеннями. Пасічна, як сьогодні пам’ятаю – вул. Бабушкіна, 25, приватний сектор. І нас четверо хлопців жило в кімнаті. На суботу-неділю їздив додому, брав продукти. Всі так привозили щось з собою.

Пам’ятаю таку деталь. Один з наших хлопців звідкись мав багато цукру, передали йому мішечок. Ми коли пили чай, то кожний потрошки з того мішечка брали. Думали: та то трошки, він і не помітить. А він до того мішечка через якийсь тиждень-два – а там цукру нема. І горе, і сміх. Бідність була, батьки працювали, але великих статків у нас не було.

А ще страшно було ходити парком понад річку у Пасічній. Тоді, в 70-і роки, було хуліганство на межі з бандитизмом: вулиця на вулицю, район на район, місцеві і «чужі», «дай 5 копійок» – а ні, то могли побити. Такі моменти були досить неприємні.

А вчитись треба було, з анатомки з другої зміни повертався вже пізно. Десь піти у місто – то й мови не було. Мене били, і я бив… Хоча не був хуліганом. Можливо, тому життя заставило мене піти на бокс. Це зростання в такому віці…

Перший курс був трошки депресивним – адаптація до іншого міста, до нового середовища. Були серед нас і круті хлопці, з родин керівників, а були і прості.

З часом зріс інтерес до навчання. Те, що нове пізнаєш, воно цікаве. Анатомія була нова, терапія – і хороші викладачі. Оригінальний був викладач Абрам Юхимович Водовоз, особливо коли чув його приказки. Гінекологію вела цікава така дама Чеслава Михайлівна Рішко. Це тепер діти «просунуті», все бачать, знають завдяки інтернету. А я як згадаю перший огляд вагітних – то для нас був шок. Звичайно, викладачі різні були – це тепер я розумію. Не всіх зараз вже згадаю на ім’я, по батькові.

Найкращою для нас була наша класна керівничка Стефанія Семенівна Павлюк, викладачка латинської мови. Старша за віком, але дуже хороша. Вона, здається, не мала своїх дітей, а нами дуже опікувалася, як мама була.

У нас була єдина група військових фельдшерів. Більшість хлопців, дівчат було кілька, для розбивки.

Розповім про те, як ми один раз мали бунт. На четвертому курсі прийшли після канікул зарослі, патлаті, з довгим волоссям, красиві (нам так здавалось) – така тоді була мода. Директор усім: «Постригтись». Інакше до допускають до навчання. І що ми робимо? Ідемо всі в перукарню, і хтось підкинув ідею підстригтись усім налисо. З десяток нас точно було хлопців, які так підстриглись. Ідемо з центру вулицею, на нас зглядаються усі, ми відчуваємо себе ледь не героями. Там вже міліція приїхала... Знаю, що розборки були великі, бідного директора викликали в обком, партія зразу: «Що там в тебе робиться? Протест?». Нас це менше обходило, але додому появитися було неможливо. Бо колись як 15 діб давали, то так стригли. Що вдома подумають, в селі? Це як центром ішов стометрівкою, то почувався крутим, навіть чув у спину: «Лисий пішов», інша справа поїхати додому – то була трагедія. Коли я поїхав додому, то мені дівчата купили парик. І хоча «шифрувався», вдома мав страшний скандал. І такі історії були.

Я був найменший у групі. Михайло Іванович Ільків мене залучав до спорту: «Давай на волейбол», на баскетбол ні. Але я був порушив ногу, зв’язки порвав, ходив у гіпсі, то не вийшло. З викладачем військової підготовки Миколою Миколайовичем Ковалем їздив до Коломиї на змагання зі стрільби. До речі, я навіть мав спортивний розряд зі стрільби.

А ще в той час в училищі була хороша самодіяльність, якою керував Дмитро Гнатович Циганков. У нас вся родина співуча, то і я в училищі співав. Пам’ятаю, як викладачка педіатрії мене чомусь Карузою назвала. Займався також в танцювальному колективі. Виступали на концертах. Живе життя було!

Училище успішно закінчив. Оскільки вчилися у фельдшерській групі, то зрозуміло, що мали йти у військо. По теперішніх мірках бачу, що нас не готували правильно, але тоді була така доктрина.

Та фахівці вийшли сильні. Шкодую, що якось не складалося у нас зустрічатися групою в училищі після випуску. Зі мною вчився Микола Гульчій, доктор медичних наук, який очолював ендокринологічний центр у Києві, Василь Пінчук, теж доктор медичних наук, мав свій центр пластичної мікрохірургії. Я навіть жартував, що з нашої групи або ставали головою колгоспу, директором школи, директором заводу, або відомими медиками, в тому числі і військовими, керівниками лікувальних закладів. Серйозна була група.

Я ж швидко став управлінцем, почав працювати керівником охорони здоров’я на різних рівнях: район, область, міністерство. До речі, з теперішнім директором коледжу Володимиром Васильовичем Стасюком ми майже одночасно очолювали обласні управління охорони здоров’я на початку 90-х років минулого століття: він на Франківщині, я на Тернопільщині. Двоє випускників Івано-Франківського медичного училища, ми часто бачилися, спілкувалися, контактували. Зокрема і щодо підготовки майбутніх фахівців.

Я вважаю, що цей вік – 15-16 років – особливий, специфічний. Час, коли треба правильно вибрати собі дорогу. Саме під час навчання в училищі проходило моє становлення як особи. Долаючи труднощі, я міцнішав, міг розібратися в багатьох речах, багато що зрозуміти. Думаю, якщо ти не пройшов нормально медучилище, то після школи й інституту ти ще не лікар. Саме тут, у коледжі, ти можеш відчути, що таке медицина, навчитись знайти підхід до пацієнта. Бо основну частину часу саме медсестра проводить з хворим, тому дуже важливий догляд.

Тож вважаю, що при реформуванні медицини сестринську справу необхідно підняти на значно вищий рівень. Тому ми відкрили магістратуру, зробили медсестру з вищою освітою. Це вже я говорю як управлінець, як міністр. Важливо вибудувати правильну етапність підготовки медичних фахівців. Ми зараз до цього тільки підходимо.

 

Василь КНЯЗЕВИЧ, випускник Івано-Франківського медичного училища 1975 року.