ФАБРИКА Роберт Романович. Навчався в Івано-Франківському базовому медичному училищі у 1982-1986 рр. на фельдшерському відділенні, закінчив з відзнакою. Перед армією місяць працював фельдшером на станції швидкої та невідкладної медичної допомоги м. Івано-Франківська. У 1986-1988 рр. проходив строкову військову службу на посаді санінструктора. У 1988-1994 р. – навчання в Івано-Франківській державній медичній академії. Під час навчання в ІФДМА працював у приймальному відділенні МКЛ № 1, а згодом фельдшером виїзної бригади СШНМД в Івано-Франківську. У 1994-1997 рр. проходив інтернатуру як лікар сімейної медицини. У 1997-2008 рр. працював лікарем виїзної бригади СШНМД. З 2008 р. працює в Івано-Франківському національному медичному університеті старшим викладачем кафедри медицини катастроф та військової медицини, викладає екстрену та невідкладну медичну допомогу, безпеку життєдіяльності, військово-медичну підготовку, виживання в екстремальних умовах, спеціалізація «Медицина невідкладних станів». За сумісництвом працював в університетській клініці ІФНМУ лікарем-терапевтом з надання невідкладної медичної допомоги. З березня 2023 року є керівником новоствореного «Центру симуляційної медицини», а також є фахівцем з питань цивільного захисту служби цивільного захисту в ІФНМУ. Проходив стажування в Польщі. Регулярно проводить майстер-класи та відкриті заняття для студентів, інтернів та лікарів, тренінги з військовослужбовцями, волонтерами, працівниками соціальної служби, співробітниками МВС. Співпрацює з обласною організацією Товариства Червоного Хреста з підготовки студентів для загонів швидкого реагування. Продовжує роботу заснованого його батьком «Музею родинних професій та хобі». Захоплення – малювання, кактусівництво, колекціонування, рибальство.

Роберт ФАБРИКА: Медучилище стало початком моєї професійної дороги

Добре пам’ятаю татові слова: «Треба завжди у всьому бути максималістом». Мій батько, Роман Фабрика, відомий на Прикарпатті і як журналіст, і як засновник «Музею родинних професій та хобі». Цих професій в експозиції близько 150, вони різні-різні. Мій дід був залізничником, тато – журналіст, мама – вчителька, один з татових братів – електрик, другий – буровик, третій – архітектор, одна татова сестра – швачка, ще одна – кухарка. А от першим медиком в найближчому коліні родини став я.

Склалось так, що у 1980 році я двічі був на стаціонарному лікуванні по шість тижнів в обласній дитячій лікарні: грип дав ускладнення. Вийшов з лікарні зовсім іншою людиною: туди йшов дитиною, а там подорослішав і «пройнявся» медициною. Бо шість тижнів по 24 години на добу я бачив цю медичну «кухню» і мені стало цікаво.

А ще подати документи до Івано-Франківського базового медичного училища після закінчення 8-го класу мені порадив татовий колега Дмитро Гнатович Циганков: «Давай до нас. То є дуже добре, перспективно, дуже цікаво». Ще аргументи від нього: матимеш вже професію, а в армії будеш медиком (то зовсім інший рівень), та й в інститут буде легше поступати.

Восьмий клас я закінчив з похвальним листом, тому вступив без екзаменів. Набирали дві фельдшерські групи, тільки хлопців  – навчати молодших медичних спеціалістів для армії. Тому були особливі вимоги при проходженні медкомісії у військкоматі. Так я став першокурсником медучилища у складі шістдесяти студентів зі спеціалізацією «військовий фельдшер». Перше заняття у викладача військової підготовки Миколи Миколайовича Коваля: «З завтрашнього дня ви будете вчити кожну дисципліну з військовим ухилом».

Направду для нас, дітей після 8-го класу, спочатку було складно. Пам’ятаю, як викладачка мікробіології Любов Михайлівна Облогіна дала завдання фарбувати мазки. Мені здавалося на той момент, що назву барвника «генціанвіолет» я в житті не вивчу. Та вже через декілька занять я все сам робив вдома: сіяв, фарбував, досліджував під мікроскопом мікроорганізми. Маючи вдома відповідну медтехніку (подарунок від дитячого хірурга Гріма Миколайовича Чмелікова), міг визначити рівень гемоглобіну крові, кількість еритроцитів, лейкоцитів, порахувати тромбоцити, моноцити в камері Горяєва. З кожним днем, дякуючи батькам, моя медична бібліотека поповнювалася новими книжками.

Кожний предмет був по-своєму цікавий і важливий. Кожен з викладачів вніс щось своє у наше становлення. З великою вдячністю згадую  директорку училища Марію Василівну Мудрак, зав. фельдшерським відділенням Євдокію Миколаївну Богославець, Лідію Іванівну Ляхновську – викладачку української мови та літератури,  Ему Григорівну Казанцеву – викладачку очних хвороб, Лідію Миколаївну Грищенко – викладачку інфекційних хвороб,  Катерину Юріївну Якубів – викладачку фармакології (її донька Іра, моя однокласниця, зараз педіатр моєї донечки Маргарити), Дмитра Гнатовича Циганкова – викладача математики та естетики, Орисю Сафронівну Чопик – викладачку педіатрії і багато інших. Знаннями шкірвенерології завдячую Нелі Дмитрівні Пітулей і Григорію Григоровичу Гавришу, особливо згодилися ці знання під час служби в армії.

З англійською та латинською мовами у мене проблем не було, моя мама вчителька англійської мови, а з Романом Івановичем Мальцем, викладачем латинської мови, вона вчилася у Львівському університеті імені Івана Яковича Франка. Та й латина мені давалася легко, бо я мав захоплення – вирощувати кактуси, а там латинські назви, і мене це дуже цікавило.

Згадую викладачку терапії Галину Дмитрівну Бородайкевич, вона вела дисципліну «пропедевтика терапії». Заняття були надзвичайно цікаві  і проходили на базі ОКЛ.

Класною керівничкою спочатку у нас була Валентина Валентинівна Дутова, викладачка патанатомії та оториноларингології, а на четвертому курсі ним став викладач хірургії Богдан Леонідович Шараневич. Під його керівництвом у конкурсі «Кращий за професією» ми зайняли перше місце і поїхали представляти наше училище в м. Міжгір’я на Закарпатті, де посіли призове місце. Оце були часи…

Під час навчання я активно брав участь у різних конференціях, конкурсах, спортивних змаганнях. Військово-медична підготовка, військова підготовка, фізпідготовка – все було на дуже високому рівні. Керували цим Микола Миколайович Коваль і Михайло Іванович Ільків.

В училищі я очолював військо-патріотичний сектор. Перші мої спроби говорити в мікрофон (дороги мого батька) – це коли я в радіорубці на кожній перерві розказував якусь історію з військових подвигів часів війни чи цікаву інформацію.

Закінчивши медичне училище з червоним дипломом, я міг вступити до медінституту, але я наполіг, що спочатку піду служити в армію, як усі мої колеги. Сприйняття армії у мене було не те щоб романтичне, а правильне: змужніти і застосувати медичні знання на практиці. Я б і зараз усім рекомендував перед тим, як іти в армію – здобути якусь професійну освіту. Зі школи в армію – це дуже складно. Коли ти приходиш зі спеціальністю медика, чи  програміста, чи водія, чи зі знаннями іноземної мови – зовсім інша справа. Дуже важливо щось вміти, багато знати – це доводить і нинішня російсько-українська війна.

У 1988 році після демобілізації я, склавши профілюючий екзамен з біології, став студентом Івано-Франківського медичного інституту. Мені дуже подобалась практична медицина, тому під час навчання в  інституті працював фельдшером виїзної бригади СШНМД.  Я б усім радив, хто вчиться в медуніверситеті і має закінчений медичний коледж, обов’язково працювати.

Сьогоднішнім студентам я б радив вчитися на повну силу, особливу увагу приділяти оволодінню іноземними мовами, постійно шукати щось нове, постійно щось читати (не тільки в Інтернеті), записуватися в різні гуртки, спортивні секції... Медику треба постійно бути в тонусі.  Медицина – це покликання, це служіння людям…

Роберт ФАБРИКА, випускник Івано-Франківського базового медичного училища 1986 року.