Петраш Володимир Казимирович. Навчався в Івано-Франківському базовому медичному училищі у 1984-1988 рр. на фельдшерському відділенні, закінчив з червоним дипломом. У 1988-1990 рр. – військова служба в армії під москвою. Ще перед армією і після служби працював фельдшером Івано-Франківської станції швидкої медичної допомоги. У 1991-1997 рр. навчався в Івано-Франківській медичній академії за спеціальністю «Лікувальна справа». У 1997-1999 рр. проходив інтернатуру за спеціальністю «Хірургія» на базі Коломийської ЦРЛ та Івано-Франківської ОКЛ. З 1999 р. працює торакальним хірургом відділення торакальної хірургії КНП «Обласна клінічна лікарня Івано-Франківської обласної ради». У 2000 р. пройшов первинну спеціалізацію з торакальної хірургії у Київській медичній академії післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика. У 2011-2012 рр. – асистент кафедри загальної хірургії навчально-наукового інституту післядипломної освіти. У 2013-2020 рр. – торакальний хірург Івано-Франківського обласного центру екстреної допомоги та медицини катастроф. У 2017-2018 рр. – асистент кафедри хірургії № 2 та кардіохірургії ІФНМУ. У 2022 р. отримав кваліфікацію «Онкохірургія». З 2022 р. – експерт з торакальної хірургії департаменту охорони здоров’я Івано-Франківської ОДА. Працює також в лікувально-діагностичному центрі «Мед-Атлант». Магістр за спеціальністю «Публічне управління та адміністрування». Співавтор наукових праць та патенту на корисну модель. Заслужений лікар України.
Володимир ПЕТРАШ: Як вчишся – то не важко, як не вчишся – то важко
Тридцять років тому, коли батько хворів і його прооперували в торакальній хірургії міської лікарні № 1 на вул. Матейки, я не міг собі подумати, що в майбутньому стану торакальним хірургом. Таку ж спеціальність, а ще пластичну хірургію вибрав і мій син Андрій. А починався мій шлях до медичної професії та до цієї спеціальності з Івано-Франківського медичного училища.
Але якщо для сина прикладом був я, то в моїй найближчій родині медиків не було: мама – вчителька, тато – шофер. Та коли радилися про мою майбутню професію, мама націлювала іти в медичне училище. На той час дуже складно було поступити після 10 класу в медінститут, тому і пішов, як кажуть, довшим шляхом. І не жалію. Хоча розумію: швидше було б краще, бо швидше можна було б стати на ноги. А так – чотири роки училища, два роки армії, після армії ще рік не вступив в медакадемію – трохи задовгим вийшов шлях до лікарської професії. Зате згодом вчитися у вузі після медичного училища було значно легше.
Я з Івано-Франківська, після закінчення 8-го класу ЗОШ № 5 з грамотою вступив до Івано-Франківського медичного училища без екзаменів. Такі грамоти на той час полегшували вступ у навчальний заклад.
У нас були дві фельдшерські спецгрупи з самих хлопців. Була ймовірність, що після закінчення училища можемо попасти в Афган. Але як ми закінчували навчання, у 1988 році, якраз почали виводити війська з Афганістану. Нас готували посилено як військових фельдшерів. Навіть на пари ми ходили у військових сорочках. Більшу увагу звертали на військову підготовку, фізкультуру, бо треба було бути здоровим і сильним.
Франківців серед нас було, може, десять чоловік, всі решта – з області. Вони звикли змалечку більше працювати, бо то село, господарка. Загартовані більше були. А загалом про навчання скажу так: як вчишся – то не важко, як не вчишся – то важко.
Складно мені виділити улюблені предмети. Хіба назву анатомію, яку вчила у нас Євдокія Миколаївна Богославець. Хоча і важкий предмет, але нема у моїх згадках негативу, як, приміром, про фізику, яку я не любив ні в школі, ні в училищі, ні потім в медакадемії – не давалось вона чомусь мені. На анатомії Євдокія Миколаївна заставляла нас малювати кістки, м’язи, щоб ми краще запам’ятали матеріал. Я міг сидіти то малювати до 1-2 години ночі. А вранці просив маму, щоб перевіряла, чи добре намалював. Анатомічних препаратів (щоб подивитися, як органи чи руки-ноги плавають у формаліні) не було так багато, як потім в медінституті. І на розтин ходили може раз чи два.
Ще один складний предмет – латинь. Дуже вимогливим був Роман Іванович Малець. Але я отримав настільки хорошу базу в училищі, що мені вистачало тих знань з латинської мови і в медакадемії.
Класним керівником у нашій 1-й групі був викладач математики Микола Савович Торб’як, а у 2-й – фізичка. Наш керівник був цілком адекватний, хоча я тепер розумію, що йому з нами було складно: 30 хлопців, ще й вік такий, коли всі дуріють. Але він справлявся з нами. Дуже порядний чоловік. І хоча математика у нас була лише на першому курсі, Микола Савович залишався класним керівником всі чотири роки навчання.
Не згадаю чому, але якось нашого керівника заміняв інший викладач. Як зараз пам’ятаю: вже пари закінчилися в корпусі на Галицькій, всі такі змучені сидять, сонце світить. А він говорить і говорить, переливає з пустого в порожнє. Словом, виховує, з його точки зору, нас: «ви там подивіться… бо то життя так...». Я щось задумався і кажу: «Життя прожити – не поле перейти». А він щось не зрозумів і мені: «Марш з класу! Щоб завтра батьки були в училищі». Хлопці сміються, я розгублений. А він потім: «Ні, я сьогодні сам до тебе на ровері приїду». Бо він жив на вул. Хмельницького неподалік від нас з батьками, метрів за 300. Але не приїхав…
В училищі я спортом не займався. Хіба фізкультурою. Взимку фізрук Михайло Іванович Ільків нам давав лижі, і ми на Набережній – там є такий горб – з’їжджали з нього. Але поки він збере тих 30 хлопців, поки виведе на Набережну… Ми там подуріємо трохи, попадаємо, поваляємося в снігу, покатаємося на лижах – і урок минув. Восени – біг по дамбі. Вже пізніше, в армії, я почав займатися спортом.
Під час навчання в училищі подобалися нам дискотеки, вечори разом з медсестрами, акушерками. І хоча як такого актового залу в училищі тоді не було (на вул. Галицькій), то проходили вони або в невеликому спортзалі, або в холі на другому поверсі. В холі – це як не дуже численна дискотека, ми у класах роздягалися з верхнього одягу, а у холі танцювали. Приносили бобінний магнітофон, колонки – і так відбувався вечір. Іноді собі думаю: ніби небагато часу пройшло, а яка зараз сучасна техніка, апаратура, гаджети. Але ми тішилися і такому відпочинку.
Після другого курсу їздили в колгосп «на картоплю», в с. Стрільче Городенківського району. То були дві наші хлопчачі групи фельдшерів, дві чи три медсестринські групи, акушерські. Працювали там місяць. І то було цікаво. Початок вересня, гарна погода, ходили купатися на Дністер, ввечері ходили до дівчат.
Училище я закінчив з червоним дипломом, але на дві групи лише двоє чи троє могли зразу поступати в медінститут. Я в п’ятипроцентники не попав. Тому пішов в армії, а після закінчення військової служби в перший рік не зміг вступити до медакадемії, недостатньо був підготовлений. Пішов працювати фельдшером Івано-Франківської станції швидкої медичної допомоги. Вже мав професію в руках, якась копійка була. Мама навіть казала, що нащо мені той інститут. Але я вирішив ще раз наступного року спробувати поступити – і мені вдалося. А поки я чотири роки вчився в медакадемії, то продовжував працювати на швидкій. Вночі чергував – зранку біг на пари. А якби не було за плечима училища, то хто б мене взяв на таку роботу.
Була у нас зустріч через 25 років після закінчення училища, зібралися дві групи. Після того ми не збиралися. Але з багатьма одногрупниками підтримую зв’язки до цих пір, зідзвонюємося, спілкуємося.
Володимир ПЕТРАШ, випускник Івано-Франківського базового медичного училища 1988 року.
