Лабчук Андрій Робертович. Навчався в Івано-Франківському базовому медичному коледжі у 2007-2010 рр. на відділенні «Акушерська справа». Після закінчення почав працювати медбратом у міській клінічній лікарні № 1, у терапевтичному відділенні. У 2010 р. вступив до Івано-Франківського медичного університету на лікувальний факультет. Під час навчання в університеті продовжував працювати у дитячій лікарні, а з 2012 р. почав працювати медбратом у відділенні оперативної гінекології міського пологового будинку. Після закінчення ІФНМУ виїхав до Сполучених Штатів Америки, де успішно склав усі ліцензійні лікарські іспити та проходить інтернатуру з внутрішньої медицини. На даний момент закінчує останній рік інтернатури з внутрішньої медицини та планує продовжувати кар’єру в кардіології, зокрема в інвазивній та трансплантаційній кардіології. 

Андрій ЛАБЧУК: Кожен викладач вніс у наш розвиток свою частинку

 

Мої вітання! Насамперед хочу сказати, що я маю велику честь писати цей спомин про своє навчання у медичному коледжі. Після його закінчення я навчався вже у декількох освітніх закладах як України, так і Америки, але я з щирим теплом згадую свої часи у медичному коледжі. 

Поклик до медицини у мене почався, напевно, з раннього дитинства. Важко сказати, що саме спонукало мене до медицини, але я завжди мав велике бажання допомагати іншим. Спочатку хотів їхати після 9 класу до медичного училища в Коломиї, але змінив думку та вирішив закінчити одинадцять класів та спробувати свої сили у нашому коледжі. Пам’ятаю, конкурс був дуже великим. Спочатку я почав ходити на підготовчі курси з біології та української мови, які були дуже помічними. Пам’ятаю, темними вечорами п’ятниці їхав у коледж у великому захваті з того, що кожен урок мене наближав до мети. 

День вступних іспитів був дуже символічним та хвилюючим. Але ще хвилююче було чекати результатів. А потім йти до коледжу та при вході перевіряти списки: чи вступив чи ні. Радості не було меж, коли побачив своє ім’я у списку студентів. З того моменту розпочався мій шлях в медицині. 

Я був єдиний хлопець у себе в групі та 29 дівчат, і мене обрали старостою групи. Група у нас була дуже хороша. Пам’ятаю, наша перша пара була з фармакології – предмет, який лякав навіть найсміливіших. Крім того, що потрібно було навчитись написання рецептів і невідомих назв, писати їх потрібно було ще й на латині. Пригадую, прийшов додому після першого дня навчання і сидів за фармакологією до 1-ї ночі. 

Я пам’ятаю усіх викладачів, які у нас викладали, проте забув, як декого по батькові. Більше того, завдяки соціальним мережам надалі підтримую зв’язок зі значною частиною викладачів. Вони у нас були надзвичайно хороші, ділились не лише своїми знаннями, але й життєвою мудрістю. На парах розбирали теми заняття, але також завжди могли поговорити про життя, про досвід, про проблеми в соціумі та медицині зокрема. А також могли щиро посміятись. 

Особливу опіку над нами мала наша завідувачка відділення Любов Михайлівна Облогіна. Вона завжди підтримувала, входила в ситуацію кожного студента та, при потребі, допомагала знайти вихід з кожної ситуації. 

Кураторкою нашої групи була Наталія Валеріївна Мальованчук. Ми були першою кураторською групою Наталії Валеріївни. Вона ставилася до нас, як до своїх дітей, завжди знаходила час вислухати та дати мудру пораду. Також Наталія Валеріївна викладала у мене догляд за хворими і навчила мене медичних маніпуляцій, які я досі використовую, навіть вже будучи лікарем. 

Заняття з анатомії завжди проходили дуже цікаво. Ірина Іванівна Гафійчук вміла донести інформацію цікаво та доступно. Вже навчаючись в університеті, я відчував себе впевненіше, оскільки за плечима мав заняття з анатомії.

Одним з улюблених предметів була патофізіологія, яку Галина Степанівна Кіндзерська простою мовою дуже легко пояснювала. 

Коли почалися клінічні дисципліни, то почувався на сьомому небі від щастя. Нарешті можна було більше працювати з пацієнтами, а не лише сидіти за партою. Звісно, оскільки я був на акушерському відділенні, акушерство та гінекологію любив найбільше. Ольга Дмитрівна Рибак та Роман Іванович Гафійчук вміло поєднували як практичну, так і теоретичну частини. До слова, свої перші пологи я прийняв ще будучи студентом коледжу. 

Олександра Денисівна Воєвода викладала терапію, Олександра Іванівна Новосельська – педіатрію. Пари проходили надзвичайно цікаво та продуктивно. 

Пам’ятаю, як на парах з хірургії ми відпрацьовували практичні навички з накладення пов’язок під пильним керівництвом Олександра Андрійовича Цибаньова. Ціла група ходила як мумії, обмотані в еластичних бинтах. 

Лідія Миколаївна Грищенко викладала у нас епідеміологію. Завжди декілька хвилин в кінці пари вона виділяла, щоб поговорити про відомих художників, поетів та казала «про фекалії та бактерії вам багато хто зможе розповісти, а от про да Вінчі – ні». 

Загалом усі клінічні пари проходили дуже весело  та цікаво. Наші викладачі завжди хотіли навчити, пояснити, щоб впевнитись, що ми дійсно засвоїли матеріал. 

Під час навчання в коледжі я отримував стипендію Президента Україні та навіть більше – познайомився з самим Президентом. Під керівництвом Оксани Володимирівни Афтанас  я написав роботу «Голодний вік, голодний рік – Україна пам’ятає», яка була відзначена грамотою, яку мені вручив Віктор Андрійович Ющенко. 

Кожен викладач вніс у наш розвиток свою частинку. Я завжди відчував підтримку від своїх викладачів та завжди міг звернутись за порадою та з будь-яким запитанням. Усіх тут не згадав, але усіх пам’ятаю та надзвичайно вдячний за усі отримані знання. 

І, звичайно, все це відбувалось під керівництвом мудрого директора Володимира Васильовича Стасюка. Двері Володимира Васильовича були завжди відкриті для студентів.  Також він завжди намагався забезпечити нам найсучасніші на той час умови навчання. 

Попри всю серйозність нашого навчання, ми також проводили час весело. З одногрупниками збиралися один в одного вдома, інколи вечорами п’ятниці збирались десь в центрі міста. Пам’ятаю нашу поїздку в Моршин – крім ознайомлення з реабілітаційним центром ми цікаво провели час на природі та отримали море позитивних вражень. Дякуючи соціальним мережам, багато з нас досі підтримує зв’язок.

Наприкінці 2009 року, перед початком нашої виробничої практики, Україну накрила хвиля грипу H1N1.  Ми були на парі з цивільного захисту, коли в аудиторію прийшов Володимир Васильович Стасюк зі словами: «Уся країна йде на карантин через вірус. Але нам потрібні помічники-волонтери в дитячу лікарню на Чорновола, бо відділення переповнені дітьми». Було страшно, бо ніхто не знав, що то за вірус, і вже було багато ускладнень та смертності на той час. Зателефонував мамі за порадою, мама відповіла: «Це буде твоє майбутнє – працювати з хворими чи в час епідемії чи ні, тому чи ти зараз почнеш, чи пізніше – від того нічого не зміниться». Тому я вирішив піти волонтером в дитячу лікарню на цілих три тижні, де навчився дуже багато. Там і залишився працювати на два роки. 

Навчання в коледжі дає прекрасну базу як для роботи в  середній ланці, так дає і дуже-дуже добрий початок, якщо продовжувати навчання на лікаря. В медичному університеті мені згодилися знання, які я отримав в коледжі, особливо з клінічних дисциплін. Найбільше в коледжі подобалася клінічна база, увага на вдосконалення практичних навичок та багато проведеного часу в стаціонарах із пацієнтами. 

Взагалі я не перестану казати та вірити: медицина – то є найкраща та найблагородніша справа, адже вона дає можливість торкатись до святого – життя людини. Я щиро вдячний коледжу та усім викладачам за внесок у моє становлення як лікаря, адже знання та досвід, подаровані мені у коледжі, є безцінними.

 Андрій ЛАБЧУК, випускник Івано-Франківського базового медичного коледжу 2010 року.