Василь ПРИТУЛА: Для мене роки в училищі – це щось святе
Настільки святе, що коли починаю згадувати, то це наче перше побачення. Спогадів так багато, що можна товсту книжку написати, боюсь щось пропустити. Наші відчуття, наше спілкування, наше тодішнє життя... Це для мене святий заклад…
Моя мама працювала санітаркою в Перегінську в лікарні, причому працювала і в поліклініці, і в стаціонарі Саме там я влюбився в медицину. Приходячи до мами на роботу, чекаючи її по 15-20 хвилин, бачив також як працюють лікарі, медсестри. Там познайомився з цікавими людьми, які любили свою роботу. Словом, мені сподобалося, і я вирішив після восьмого класу вступати до Івано-Франківського медичного училища.
Оскільки у мене зі школи була грамота, я йшов за співбесідою. Але все одно був конкурс, бо цей навчальний заклад вважався престижним. До цього часу училище (тепер коледж) дає дуже якісний випуск кожного року. І після його закінчення ти можеш самостійно працювати. Порівнюю з іншими закладами: щоб підготувати лікаря чи фельдшера, який працював би сам на селі, де нікого немає, то треба добре вчити і вчитися, аби приймати рішення, і то правильні рішення.
Пригадую, як документи здавав два дні. У перший день була така велика-велика черга, як у магазин. А потім ще пів другого дня. Писали заяви, заповнювали анкети – а Роман Іванович Малець як представник приймальної комісії дивився, чи все правильно робимо. А за ті день і пів майже всі перезнайомилися з майбутніми однокурсниками. То був цікавий день подання документів і знайомств.
Конкурс був швидше для дівчат, бо хлопців охоче брали в училище, майже всі вступили. Тим більше фельдшерська група, нас готували для армії. 20 плюс 10: двадцять хлопців і десять дівчат. А в училищі швидко перезнайомилися і з тими, хто був старший на кілька років, вчився на другому, третьому чи четвертому курсі. Два приміщення, циркуляція студентів, знайомства: «Ти звідки?».
А такого, щоб хтось крові боявся чи втрачав свідомість, не було, принаймні в нашій групі. Пригадую, як у нас була перша операція в обласній лікарні на Мазепи: ампутація кінцівки (і зараз така операція вважається не з приємних), але минула без ексцесів.
Загалом про навчання в училищі скажу так: на одному позитиві – від теорії до практики.
Не хочу з викладачів училища нікого виділяти окремо, бо для мене кожний викладач настільки Вчитель з великої букви, що я кланяюсь кожному предмету, кожному викладачу, який до нас доносив матеріал і старався нас навчити. І тоді я це розумів. А зараз, проживши трохи більше життя, пройшовши через практику в роботі, скажу: немає непотрібних предметів в медицині, тому що кожний предмет – це фундамент для того, щоб ти потім став краще вчитися і бути кращим спеціалістом у майбутній своїй сфері – чи в терапії, чи в хірургії, чи в педіатрії, чи в теоретичній медицині, чи в практичній.
Серед всіх хочу найбільше виділити нашу класну керівницю Світлану Григорівну Мартиненко. Не буду вживати слова «наша мама», але вона – дивовижна жінка. Ми ж були різні – хто з міста, хто з сіл. І, напевно, непросто зробити з 32 студентів родину, згуртувати, об’єднати. Але ми під її керівництвом жили цікаво і вчилися старанно. І головне, здружила нас так, що на четвертому курсі ми не уявляли життя один без другого.
Є у нас традиція – як в медучилищі, так і в медінституті – зустрічатися кожних п’ять років. Ми з старостою нашої групи Олегом Льодою постійно організовуємо зустрічі нашої групи, а остання була всіх трьох фельдшерських груп. Багато з нас після закінчення медучилища продовжили навчання в медінституті. І тоді спілкувалися, і зараз – що по телефону, що при зустрічах. У нас у Києві є земляцтво івано-франківців, то організаторами різних заходів є саме медики, чимало з яких свого часу закінчували Івано-Франківське медичне училище. У Києві це як «по замовчуванню»: «Ти франківський – я франківський» – велика повага, взаємодопомога і так далі.
Під час нашого навчання директором училища пару років був Григорій Григорович Гавриш, а потім Марія Василівна Мудрак. Директора ми не боялися, але поважали. Григорій Григорович – то був класичний-класичний директор. Його погляд через окуляри або поверх окулярів був достатньо переконливим, що ми маємо рівнятися на найвищий рівень. Він ніколи не кричав, ніколи не робив зауваження. Не знаю, чи хоч комусь за період навчання в училищі сказав погане слово. І заохочував нас: «Ходіть пішком, не тратьте гроші на автобуси, вчіться добре і будьте слухняними». Він у нас не викладав, але він міг зайти на заняття чи під час перерви: «Добрий день, дітки. Як справи? Чи все гаразд?». Плюс пару таких повчальних слів. І взагалі я не пам’ятаю, щоб в училищі хтось піднімав голос на когось чи були якісь серйозні проблеми з поведінкою.
Вільний час в училищі – то була робота сам над собою. Ми бігали, всі старалися бути спортсменами. Я особисто бігав парком, Набережною, ходив на секції. Всі тоді вчилися грати на гітарі – хто якого рівня досяг. У нас був зайнятий час: навчання, спорт, секції. Звичайно, і кінотеатри були, і концерти, і танці в межах училища. Вчилися тоді на шестиденці, на вихідні після останньої пари їздили до батьків.
З нашої групи хіба один хлопець жив у гуртожитку, бо місць було дуже мало, виділяли їх для сиріт чи напівсиріт. А так всі жили на квартирі, я теж. Шукали квартиру так, щоб з господинею можна було домовитися про приготування їжі. Та і в заводській їдальні неподалік училища можна було порівняно недорого харчуватися.
Мені пощастило, у мене не було жодного поганого викладача – від школи до училища і до медінституту. Кожний намагався дати якнайбільше зі свого предмету.
Пишу про це для того, щоб подякувати всім своїм вчителям. Згодом, незалежно від сфери діяльності, щось згодилося з того, що мене вчили. А ще я знав, чого прийшов вчитися, і на кожному занятті хотів взяти щось корисне для людей. Тож перше побажання студентам: усвідомлено йти в медицину.
По-друге, побажання викладачам. З власного досвіду і як колишнього студента, і як сьогоднішнього лікаря і викладача медуніверситету вважаю, що викладачі кожного дня повинні нагадувати студентам, що медицина – то робота для людей. Цю роботу треба любити, її треба добре вивчити і добросовісно до неї ставитися. З першого і до останнього курсу говорити, наскільки наша професія важлива і потрібна, бо порівняно з моїми студентськими роками її престижність, на жаль, падає. Сам знаю випадки, що на п’ятому-шостому курсі університету легко можуть кинути навчання ті, з кого міг би бути добрий лікар. Відповідно і викладачі в освітніх медичних закладах повинні навчити студентів медицини і зайти в душу кожного, щоб він став добрим медиком.
Усім, хто вибирає для себе медицину, треба бути готовим постійно вчитися і самому постійно вдосконалюватися. Це робота з ранку до ранку. Треба робити добро людям. А це повертається сторицею.
Василь ПРИТУЛА, випускник Івано-Франківського медичного училища 1984 року.
85 розповідей випускників коледжу
