КУРИЛЕЦЬ (Шутка) Ольга Василівна. Навчалася в Івано-Франківському базовому медичному училищі у 1994-1997 рр. на фельдшерському відділенні. Два роки під час навчання була стипендіатом Президента України. Після закінчення училища три місяці працювала в реанімаційному відділенні ОКЛ, потім переведена в опікове відділення, де працювала медичною сестрою-анестезисткою, а також допомагала як перев’язувальна медсестра, маніпуляційна, медична сестра стаціонару. З 2003 р. – старша медична сестра новоствореного відділення інвазивних методів діагностики і лікування з електрофізіологічною корекцією порушень ритму серця з рентгенопераційною ОКЛ. З 2019 р. переведена на посаду помічниці лікаря-епідеміолога відділення інфекційного контролю КНП «Обласна клінічна лікарня» Івано-Франківської обласної ради. У 2003 р. заочно закінчила філософський факультет Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника за спеціальністю «психолог-викладач». У 2019-2021 рр. навчалася на бакалавраті за спеціальністю «Медсестринство» в Інституті медсестринства Тернопільського національного медичного університету імені Івана Горбачевського.
Ольга КУРИЛЕЦЬ: Ми мали розвиток і знали, що на цьому не можна зупинятися
Після закінчення медичного училища я працювала в опіковому відділенні ОКЛ. Особливо важко було, коли з великими опіками потрапляли діти – їхнє лікування складніше, вони важче переносять біль, вони залежні в цих діагнозах від дорослих. Намагалася полегшити їхній стан і навіть пішла додатково вчитися на психолога. Разом з перев’язувальною медсестрою Яриною Ставничою, щоб розважити дітей, приносили книги, читали їм після процедур чи перев’язок, купували якісь іграшки, сувеніри. Якось у відділенні лікували двох дівчаток з опіками, одну з Калуша, іншу з с. Шепіт Косівського району. З одною з них, Світланкою зустрілася десь рік тому. А інша якось прийшла до нас в опікове відділення і шукала «тьотю Олю», бо вона ще маленькою сказала своїй мамі, що коли виросте, то хоче стати медсестрою «як тьотя Оля». Для мене це було і здивуванням, і втіхою, що ми є прикладом.
А для мене прикладом стали мої викладачі з Івано-Франківського медичного училища, де я вчилася на фельдшерському відділенні. Керівницею відділення у нас була Євдокія Миколаївна Богославець, а куратором – Оксана Володимирівна Афтанас. Вдячна їм, що вони опікувалася мною.
Мені завжди здавалось, що замало знаю всього, щоб голосно заявляти про свою компетентність. Якщо викладачі пропонували – я брала участь у конференціях чи відкритих заняттях, виступах, але щоб самій проявляти бажання, то мені здавалося, що у мене недостатньо знань і хтось знає набагато більше за мене, більш достойний для публічних виступів. І якби не викладачі, які додають впевненості учням, студентам, бачать перспективних і починають їх розвивати, дають їм можливість ставати кращими, такою залишилась би. В училищі повірили у мене, і два роки підряд я отримувала стипендію Президента України.
Важко виокремити когось одного з викладачів. Любов Михайлівна Облогіна вчила, як зібрати правильно анамнез по суті, проаналізувати, визначити схему і тактику діагностики і лікування. Вона наголошувала: «Це ваше завдання, оскільки ви фельдшери, тобто ви можете бути в різних ситуаціях без лікарів і брати на себе відповідальність за здоров’я пацієнта».
Викладачка філософії Марія Михайлівна Загребельна заставляла в кожному студентові розвивати критичне мислення. Вони казала нам: «Ми даємо вам знання, які можуть знадобитись вам не лише в медицині, а взагалі в житті».
І так нас націлювали всі викладачі. Я дуже вдячна їм усім також за те, що прищепили нам почуття важливості кожної людини. Отим звертанням на «Ви» до студентів, отим навчанням уміти врахувати потребу кожного пацієнта, вмінням спілкуватися з ним так, щоб бачити не лише діагноз, а бачити цілу людину і вміти вирішувати на той момент її проблеми. Коли ми вчилися у 90-х роках, не знали сучасних термінів «сестринський процес», «сестринський діагноз». Але і тоді нам прищеплювали знання і вміння прилаштовуватися під пацієнта, щоб зробити зручним не тільки його перебування у лікарні, але і його проживання надалі в житті з тією патологією, яку має. Щоб не ставав для них діагноз вироком, і вони ставили на собі хрест.
Я не забуду лекції з медичної генетики Стефанії Йосипівни Матіяш і участь у конференції, до якої вона мене готувала. Дала мені можливість аналізувати матеріал по Чорнобильській АЕС щодо онкозахворюваності серед населення після аварії. То був мій перший виступ на першому курсі, коли я вперше зіткнулася з аналітикою. І тоді зрозуміла, наскільки важливо бути медиком в наш час і наскільки потрібна така аналітика, бо ці опрацьовані дані стають основою якихось рішень і висновків, які мають полегшити життя пацієнтам.
Олександра Олександрівна Босович, викладачка анатомії, була дуже до нас прихильною, але вимогливою, ніколи не підвищувала голос і завжди наголошувала, що наші досконалі знання з анатомії завжди будуть потрібні у повсякденній роботі з пацієнтами.
Валентина Валентинівна Дутова викладала у нас патанатомію. Добра викладачка і дуже уважна до кожного учня. Детально подавала весь матеріал, який ти хотів почути. Завжди казала в кінці лекції: «Питайте мене, що вам неясно».
Кіндрат Григорович Лаврук піднімав наш рівень освіченості, і не тільки з політології, а й, я би сказала, людинознавства: як співіснувати у суспільстві з іншими людьми, не порушуючи прав і законів. На його заняттях завжди було цікаво. Вмів пожартувати, навіть якщо на лекції ти втрачав пильність до теми, відволікався, він вмів делікатно повернути увагу. Деякими своїми політичними знаннями послуговуюся дотепер: різниця між лівими і правими партіями, важливість рівноваги в представництві в парламенті, функції парламенту, президента. Може, тоді менше зверталося на це уваги, але такі знання залишаються, нашаровуються і з часом випливають в пам’яті. І класика від Кіндрата Григоровича – Франкове «Тричі мені являлася любов».
Латинь викладав Роман Іванович Малець, на час мого вступу в училище був директором закладу. Скажу про нього так: класична мова і класичний викладач. Дуже любив свою роботу і вмів прищепити любов до латини. Він нам казав: «Без латини ви не будете знати жодного діагнозу, жодного рецепту, і латинь – це перше, що вам знадобиться, в якій би країні ви не працювали». До цього часу я пам’ятаю і ноти, і слова «Gaudeamus іgіtur». Можу проспівати весь гімн студентів, який він нас вчив на першому курсі.
Те, що давали викладачі, воно залишається – нехай десята частина, п’ятнадцята, але з часом щось, почуте на лекціях чи заняттях, згадується. І ми вдячні, що це залишилося. Наші викладачі дали нам дуже гарний старт. А ще навчили, що не можна зупинятися, треба за кожної можливості отримувати нові знання. Бо світ міняється, і ми маємо мінятися разом з ним.
Не можу не згадати директора училища Володимира Васильовича Стасюка. У нас він викладав соціальну медицину. Нам здавалося, що то предмет не настільки важливий, як клініцистика. Ми хотіли ставити діагнози, проводити лабораторні дослідження, а от аналітика по цих дослідженнях, захворюваності видавалася нам чимось далеким і неважливим. Насправді зараз, у дорослому житті, працюючи з цими даними на посаді помічника лікаря-епідеміолога, я бачу потребу в цих звітах по захворюваності, бо ми на їхній основі маємо можливість приймати управлінські рішення на рівні медичного закладу, які допомагають знизити якраз такі негативні показники.
А як директор, то мені здається, що кращого як Володимир Васильович не можна бажати і шукати. Це людина-господар, яка чітко бачить потреби закладу, вміє зорганізувати процес так, щоб було комфортно і для викладачів, і для студентів. Якось Володимир Васильович проводив для мене екскурсію студентським гуртожитком – про такі умови можна тільки мріяти.
Про спортивний зал, як зараз, ми теж могли тільки мріяти. У нас заняття з фізкультури проходили тільки на повітрі. Було приміщення в підвалі коледжу, де зберігалися лижі з черевиками. В зимовий період – лижі або плавання в орендованому басейні фізкультурного технікуму, або гімнастика на вулиці, швидше зарядка.
А які навчальні кімнати зараз у коледжі – я по-доброму шокована. Згадую, як в училищі ще стояли лебеді, качки, змії, ми вчилися серед них – до того тут був лісотехнічний інститут, і вони не забрали муляжі, схеми, таблиці. А на даний момент я, коли проводила у коледжі лекцію з інфекційного контролю, мала можливість користуватися засобами для навчання і була вражена, наскільки піднявся рівень організації освітнього процесу для студентів: величезні екрани в кожному залі, презентацію можна робити з відео, з доступом до інтернету, можливістю знайти будь-який ресурс для порівняльної характеристики. Можливості сьогодні для теперішніх студентів набагато більші, ніж були у нас, має бути тільки бажання вчитися.
На жаль, ми змушені були вчитися ще за програмами радянської системи. Ми змушені були підпорядковуватися тим правилам, які були. А тепер світ перед студентами відкритий. Завдяки угодам з закордонними клініками студенти ІФМФК можуть проходити стажування за кордоном, отримувати там практичні знання та досвід і впроваджувати позитивний досвід тут.
Окремо згадаю ще раз про відношення до студентів і атмосферу в училищі під час мого навчання. Я тоді вперше зустрілася із звертанням до студентів на «Ви». Це окриляло і додавало впевненості в собі, це було визнанням важливості твоїх рішень і усвідомленням, що ти важливий член колективу, з тобою рахуються.
Дуже мені подобалося в цьому плані спілкування з Дмитром Гнатовичем Циганковим. Золотий чоловік, всеосвічений, інтелігентний, вихований. Що б ми не запитали його – на все мав чітку думку. Як він пояснював погляди філософії, я не можу забути дотепер. От як він пояснював нам, юним, на «хлопський розум» теорію відносності: «Три волосини на голові – то замало, а в борщі – то вже забагато». Тобто, все в житті відносне, поняття міри і золота середина мусять бути у всьому; все потрібно підбирати індивідуально до кожної людини – це один з основних принципів, яким ми маємо користуватися в медичному житті, і не тільки в медичному.
З Дмитром Гнатовичем спілкувалась частіше, коли він організовував хор в училищі. І з його дружиною п. Дарією я була теж знайома, вона керувала хором в Союзі українок, запрошувала мене виступати разом з ними. Але для мене тоді пріоритетом було навчання, а тепер жалкую, що не їздила з ними на концерти.
А в училищі я співала і як солістка (акапельно), і в ансамблі. До різних дат ми виконували народні пісні, твори на слова Тараса Шевченка та самого Д.Г.Циганкова. Вважаю, що Дмитро Гнатович багатьом прищепив любов до українськості. І так само скажу про Оксану Володимирівну Афтанас. Її клас – це був наче музей витворів українського мистецтва: вишивки, вироби народних ремесел. Ми туди збиралися на виховні години. Було приємно спостерігати, як вона плекала цю любов. Ми навіть пробували зробити постановку вистави «Назар Стодоля», одну з головних ролей мав грати наш одногрупник Ігор Мантуляк, який певний час був викладачем коледжу.
Такий розвиток українськості серед нас був дуже правильним. Це треба виховувати в наших дітях постійно, бо якщо цього не робити, то повторюватимуться уроки історії, як зараз. Нам треба говорити, що ми відстоюємо своє. Треба зародити в дітях любов до мови, свого народу, спонукати до вивчення свого коріння. Щоб навчання у школах, коледжах, університетах не зводилося лише до лекцій, занять, тестування з вузьких предметів, а моменти патріотичного виховання проходили транзитом.
А ще нам треба створити такі умови і формувати саме свою Україну, зі своїм менталітетом, цінностями, щоб не виїжджала молодь за кордон. Треба брати щось корисне з-за кордону і впроваджувати у нас тут, враховуючи наш менталітет, наші потреби.
Я здобула ще психологічну освіту в Прикарпатському національному університеті, закінчила бакалаврат з медсестринства в університеті в Тернополі. І скажу таке: лікар і медсестра – це не градація по освіченості. Я тепер це розумію, що медсестринство – це така сама вища освіта, як і в лікарів, тільки інший напрямок, інше скерування. Є медсестринський процес, який аналізує стан пацієнта на даний момент, його потреби, і ми маємо задовольнити ці потреби. Ми 95% свого часу повинні проводити біля пацієнта. Медична сестра займається супроводом пацієнта на всіх етапах захворювання до його видужання, і не тільки пацієнта, а і його родичів. Це набагато ширший процес, ніж було за радянських часів. Не тільки ін’єкція, не тільки ті процедури, який призначив лікар. Зараз сестринський процес, медсестринство виходить за межі радянських обмежень. Це паралельний шлях з лікарями разом. І нам треба доносити це до всіх людей. Бо до цього часу вважають, що медсестра – це помічник лікаря. Ні, вона повноцінний учасник лікувального процесу і вона повноцінно надає пацієнту допомогу у межах своєї компетентності. І старт цьому – критичність мислення, сміливість висловлювати і відстоювати свою думку нам дали викладачі медичного коледжу.
З великою вдячністю до «Alma Mater»
Ольга КУРИЛЕЦЬ, випускниця Івано-Франківського базового медичного училища 1997 року.
