РЄПІН Василь Михайлович. Навчався в Івано-Франківському базовому медичному училищі у 1989-1992 рр. на фельдшерському відділенні. Після закінчення училища за направленням працював медбратом у відділенні судинної неврології Івано-Франківської ОКЛ. У 1992-1994 рр. проходив службу в армії санінструктором. Після армії працював на ФАПі в Городенківському районі, а з 1996 по 2017 р. – фельдшером виїзної бригади на швидкій допомозі у Городенці. П’ять з половиною років працював за кордоном медбратом в будинку престарілих. Після повномасштабного вторгнення рф в Україну у травні 2022 р. повернувся. З липня 2022 р. – постовий брат медичний Центру фізичної та реабілітаційної медицини КНП «Обласна клінічна лікарня» Івано-Франківської обласної ради. Водночас працює у приватній фірмі з перевезення лежачих пацієнтів.
Василь РЄПІН: У нас були викладачі від Бога, які вчили нас думати
Медик у третьому поколінні – так про себе я можу сказати. Моя бабця була військовим медиком, санінструктором, після війни працювала фельдшером на селі, а потім в сільській лікарні на Городенківщині. Мама була медсестрою в тубдиспансері, потім в хірургічному відділенні ЦРЛ.
Вперше я після 8-го класу пробував вступити в Чернівецьке медучилище на військового фельдшера, але не пройшов медогляд через проблеми із зором. Після 10-го класу спочатку поступав на зуботехнічне відділення Івано-Франківського медичного училища, не пройшов мистецький конкурс – ліплення з пластиліну. Поїхав забирати документи. Відповідальним секретарем приймальної комісії тоді була Любов Михайлівна Облогіна. І вона мені запропонувала залишити документи на фельдшерське відділення, яке тільки-но відкрилося для набору студентів після 10-го класу. А оскільки я був медалістом, то пройшов за співбесідою. Ще й запропонували повідомити однокласникам, хто здав екзамени у інших вишах, але не пройшов за конкурсом, щоб ішли в училище за отриманими там балами. Так мій однокласник вчився разом зі мною.
Коли повернувся додому (а їхав забирати документи), мама запитала: «А де документи?». Відповів, що залишив на фельдшерському відділенні. У мами було ще лише одне питання: «Ти будеш це робити?». «Думаю, що буду». І почув: «Ну, дивись», тобто ні заперечень, ні схвалення. Це був мій вибір, чим займатися у житті.
Тоді набирали спецгрупу військових фельдшерів, 30 хлопців. Але коли наша класна керівничка Світлана Григорівна Мартиненко (викладачка фізкультури) зайшла вперше до нас і побачила не хлопчиків після 8-го класу, а тридцять дорослих, здорових парубків після 10-го, то тільки сказала: «Ого-го!». А в паралельній фельдшерській групі практично були самі дівчата. Тож вирішили скомпонувати дві змішані групи, порівну дівчат і хлопців.
Наша група була сильна, цікава, більшість з нас – дорослі, свідомі, відповідно і вчилися всі два з половиною роки нормально. Хіба у першому семестрі двоє відсіялося, потім один в армію пішов, інші ж вчилися добре.
Не знаю, чи є десь кращі викладачі, як були у мене: Чеслава Михайлівна Рішко (акушерство і гінекологія), Орися Сафронівна Чопик (педіатрія), Світлана Володимирівна Баран (терапія), Ольга Григорівна Ярошевич (нервові хвороби), Олександра Олександрівна Босович (анатомія) та інші. Це викладачі від Бога, які дійсно нас навчили всьому. Згодом це все у житті і в роботі пригодилося. І якщо десь випадало зустрітися з кимось з викладачів, то я обов’язково казав: «Дуже вам дякую».
Улюбленим викладачем для мене була Світлана Володимирівна Баран. Строга, вимоглива, але завдяки цьому ми знали предмет. А терапія для фельдшера – це дуже важливо. У неї була своя метода: «Вас двоє – до такого пацієнта у таку-то палату, вас двоє – до іншого». Потім приходимо, розказуємо, який анамнез зібрали, який у пацієнта діагноз. Коли я казав: «Хотів би подивитися на рентген, на аналізи», то вона питала: «Що би ти хотів побачити? А які цифри ти думаєш там побачити? А про що вони свідчать?».
Отак нас вчили, щоб ми думали логічно. Мало, що ти маєш побачити лейкоцитоз, а які цифри лейкоцитозу? а який нормальний? а який плануєш побачити при такому стані пацієнта? Питання на логіку. Вчили думати. Це дуже важливо. Як для фельдшера – це необхідність.
Так само Ольга Григорівна Ярошевич. Вона тоді тільки прийшла викладачкою в училище, і перша її група була наша. Спочатку вона у нас викладала фармакологію, а потім і нервові хвороби, і психіатрію. Підтримував з нею контакти і після закінчення училища.
Ми ходили займатися в анатомку в морфологічний корпус медінституту. Олександра Олександрівна Босович нам з однокурсником запропонувала, і ми робили препарати: очистили, розрізали, вивели судини, нерви, клапани серця. Може, дотепер ці препарати зберігаються в анатомічному кабінеті.
На акушерстві і гінекології Чеслава Михайлівна Рішко приводила нас у родзал і розподіляла: до цієї жінки вас двоє, до тієї – інших двоє. «Ведемо» роди, розказуємо: що, як, до чого. Пригадую випадок, як прийшли до Чеслави Михайлівни, зайшли у родзал – а там якраз народжує студентка нашого коледжу, моя сусідка по гуртожитку. Втішилась знайомому обличчю. Поки її не забрали в операційну на кесарський розтин, вона не відпускала мене, їй була потрібна підтримка. Так що я навіть не поїхав до Орисі Сафронівни на педіатрію. Але викладачки поставилися до цього факту нормально, дозволили мені пропустити заняття, як кажуть, увійшли в положення студентки і мене як «групи підтримки». Тепер дівчинці Яні вже більше тридцяти років…
Під час навчання в училищі я був старостою гуртожитку. Від профкому відправили мене на обласну профспілкову конференцію.
Якимось видом спорту я особисто не займався, але уроки фізкультури добре пам’ятаю. Це були заняття на території фізкультурного технікуму (тоді ще не було ні спортзалу, ні спортивного майданчика біля коледжу) або походи в басейн технікуму, взимку – на лижах довкола озера.
Практику я проходив у Городенці, «у мами на очах» – якраз це була найкраща наука, коли відпрацьовував практичні навики у її відділенні, під її контролем. Могла і насварити, і вимагати, і показати. Як кажуть в народі жартома, що за наука, що лізе в голову без бука. Спуску мама не давала, не те, щоб якісь поблажки.
Коли я вчився, якраз почалися буремні 90-і роки. 1991-й – проголошення Незалежності України. Настрій був піднесений. Викладачі переписували конспекти з російської на українську мову, ми теж допомагали перекладати. Хоча між собою і до цього спілкувалися українською. Восени 1991-го ми йшли на державну практику, і наш випуск – це був фактично перший випуск в незалежній Україні.
При розподілі на роботу я хотів потрапити на Городенківщину, але туди направляли студентів з Коломийського медучилища. Тоді, кажу, Івано-Франківськ. «Чому?», – запитала директорка нашого училища Марія Василівна Мудрак. «Бо тут гарні дівчата», – віджартувався. Інші пропозиції теж не підходили: лабораторія – а у мене проблеми з зором, дитяча лікарня – а я боюся дітей, згідний на найдальше село, найгірший ФАП. «Якби плакала з одного боку дитина, з другого – мама, то я сідав би посередині і теж плакав», – так я пояснював. Тоді мені дали направлення в ОКЛ в судинну неврологію. А після армії я більше 20 років відпрацював фельдшером на швидкій допомозі в Городенці.
Я переконаний, що наше училище – найкраще. Після закінчення я з багатьма спілкувався, хто закінчував інші навчальні заклади. І не раз цю фразу повторював. Відгуки про випускників нашого училища дуже хороші. Шкода, що через ситуацію в медицині, ставлення до медичних працівників дехто змушений був залишити свою професію або поїхати на заробітки за кордон. Коли діти виросли і потрібно було оплатити їхнє навчання, я теж поїхав за кордон, п’ять з половиною років працював в Ізраїлі, в будинку престарілих. Там згодилися і знання, які отримав в училищі, і набутий за роки роботи фельдшером швидкої досвід.
Студентам з власного досвіду скажу таке. В медицині треба звертати увагу на все. Нема непотрібних предметів. Якщо ти знаєш фармакологію – ти вже знаєш половину всіх предметів. Якщо чудово знаєш терапію, хірургію, а не знаєш фармакологію – то насправді ти нічого не знаєш. А якщо не знаєш етики і деонтології, то не будеш хорошим спеціалістом, бо не вмієш спілкуватися з пацієнтом. А ще – постійно вчитися. Вже більше 30 років, як закінчив училище, але і зараз читаю спеціальну літературу, їжджу на курси. Здавалось би, ніби десь трошки був, щось трошки бачив, але однаково вчитися треба. Бо не знаєщ, де тобі що пригодиться.
Василь РЄПІН, випускник Івано-Франківського базового медичного училища 1992 року.
