Кудла Михайло Зіновійович

Кудла Михайло Зіновійович. Навчався в Івано-Франківському базовому медичному училищі у 1983-1987 рр. на фельдшерському відділенні. Після закінчення училища кілька місяців працював фельдшером міської станції швидкої допомоги в Івано-Франківську. У 1987-1989 рр. проходив службу в армії, у Львові в спеціальній моторизованій частині міліції санінструктором. Після армії повернувся на станцію швидкої допомоги, де працював ще пів року. Наприкінці 1989 р. поїхав у Латвію, де навчався в духовній семінарії, там у 1990 р. висвячений на священника. У 1992 р. повернувся в Україну. Відтоді – отець-декан, настоятель церкви Покрови Пресвятої Богородиці Православної церкви України в с. Світанок та храму Святого Архистратига Михаїла у с. Діброва Рогатинського району. Після переходу в підпорядкування ПЦУ храму московського патріархату по вул. Довженка в Івано-Франківську став також настоятелем церкви Різдва Христового ПЦУ.

Михайло КУДЛА: Медицина і душпастирство у мене накладаються по житті

 

В Івано-Франківському медичному училищі я не лише отримав першу освіту, а й зустрів свою «половинку» – майбутню дружину. Галина (в дівоцтві Баліновська) теж тут вчилася, але на сестринському відділенні, а я на фельдшерському. Тож ми обоє з одного 1987 року випуску нашого медичного училища, я закінчив на кілька місяців швидше. Дружина 30 років відпрацювала в медицині: спочатку хірургічною медичною сестрою в поліклініці на вул. Довгій, а потім в поліклініці № 4 на Позитроні. А я в медицині був порівняно недовго – по кілька місяців до і після служби в армії працював фельдшером на швидкій допомозі, і в армії був санінструктором. Після здобуття духовної освіти в семінарії у Ризі висвячений у сан священника. Ось уже 30 років є священником у с. Світанок Рогатинського району: настоятель храму на парафії своєї дружини Галини Степанівни, звідки вона родом. А останнім часом також настоятель парафіяльно-гарнізонного храму Різдва Христового в Івано-Франківську, яка у березні цього року перейшла в підпорядкування ПЦУ.

Оце спрямування до церковного життя у мене було ще з дитинства, від виховання в сім’ї. Навіть переді мною стояв вибір: іти навчатися в духовний заклад чи в медичний. Але після 8-го класу для духовної семінарії я був замолодий, тому вирішив поступати в медичне училище. Зрештою, духовна освіта, яку я згодом здобув у Латвії, і медична – споріднені, одна другу доповнює мені по житті.

В ті часи медичне училище було престижне, батьки спрямували мене поїхати з Тернопільщини, звідки я родом, в Івано-Франківськ. Школу я закінчив з похвальною грамотою, тому екзамени не здавав, потрібно було лише пройти медичну комісію.

Але після 8 класу – це ще дитина. А треба йти в самостійне життя. Вважаю, що для кожної дитини отой перехід був важкий, бо до того жив біля батьків, ніщо не обходило – поїсти, одягнутися, мама з татом все забезпечували. А тут пішов на квартиру, вже більше самому довелося думати, як влаштовувати свій побут. Але так складніше було лише протягом першого року. Потім призвичаївся, з’явилися друзі, стало легше звикати до самостійного життя.

У нашій групі було 30 хлопців, спеціально нас готували для армії, ще називали нас військовими фельдшерами. На військову підготовку, яку вів Микола Миколайович Коваль, ми ходили у військових сорочках. Готували нас відповідно – і військова підготовка, і фізпідготовка були на високому рівні. Хоча не було таких приміщень, як в інших закладах – великого спортзалу, майданчиків, але ми постійно спортом займалися.

Класною керівничкою у нашій групі була Юлія Юліанівна Саган. Вона нами опікувалася, як наша мама була. За кожного переживала. Бо хлопцям, хто був з села, навчання важче давалося, підготовка була не така, як після міської школи. Але тих, хто старався, вона намагалася підтримати. Підходила до викладачів, просила: «Підтягніть трошки, допоможіть, він буде мати надальше ще більше старання вчитися, підтримайте його». І це спрацьовувало. Бо невдачі не вбивали бажання вчитися. Адже коли нема бази зі школи, дитині важко вчитися, не все одразу вдається, вона може впасти у відчай: «А, не буду вчитися, бо не виходить». Та коли викладачі підтримували, то було бажання вчитися, вдосконалюватися.

А оскільки я був старостою групи, то не раз ходив з Юліанівною до викладачів просити за інших: чи тому допомогти, чи комусь щось перездати. Бо різні ситуації бували. Як староста слідкував, щоб оцінки в журналах були виставлені, щоб не було пропусків. І якщо щось трапиться – староста відповідає. Навіть як хлопці щось пожартують, то відповідальний староста.

Але загалом група у нас була більш-менш слухняна, не було бешкетників, забіяк, курців. Дружня група, підтримували один одного.

Мені важко виділити, які дисципліни були важчі, а які легші. Сам я любив математичні предмети. Не дуже любив філософію, хоча історію любив. І навіть вивчення філософії, атеїзму мені не помішало в майбутньому стати священником. Викладачі не втручалися у нашу свідомість. Був предмет, ми мали його знати на оцінку – і все. А так, щоб нас заставляли, репресували – того у нас з боку викладачів не було.

Важкою вважалася фізіологія, яку викладала Надія Дмитрівна Яблунівська. Коли ми йшли на її пару, то хвилювалися, переживали, особливо як були практичні заняття. На жабках проводили різні експерименти, досліди. Пригадую, як на одному занятті ми вивчали нерви. Як я знайшов той нерв і лапка жабки скочила, здригнулася, то це був приклад для всієї групи. «От бачите як він зробив», – похвалила мене Надія Дмитрівна. І до кінця року я вже міг за фізіологію не переживати. Різні були казуси і з формаліном, коли з підвалу приносили на практичні заняття препарати.

Ще цікавіше стало вчитися, як пішли клінічні дисципліни – терапія, хірургія, акушерство, практичні заняття в лікарнях. І легше було, бо ми втягнулися. Нам пропонували за бажанням ходити на чергування. Я, наприклад, ходив на нічні чергування на хірургію, акушерство. Мені довелось навіть приймати роди, точніше, допомагати при родах. Пам’ятаю, як я весь мокрий був: перший раз – і страх, і хвилювання.

Під час навчання в училищі я любив спорт, займався легкою атлетикою: біг на короткі і довгі дистанції. Між мною і моїм одногрупником Андрієм Леськівим завжди була конкуренція: хто скорше пробіжить дистанції. На стадіоні нафти і газу займалися, по Набережній бігали, здавали різні нормативи. Займалися також на лижах. Цьому велику увагу приділяли викладачі Богдан Васильович Лесів та Михайло Васильович Ільків. Мені це згодилося і в армії, під час служби я їздив на змагання з лиж виступати за військову частину.

Особливі спогади, як ми їздили у Верховину будувати корпус районної лікарні. В той час були популярні студентські будзагони. Для будови – робоча сила, а нам там було цікаво. Бо їздили на два місяці групи і фельдшерів, і медсестер. Саме завдяки цьому я і познайомився з дружиною. Вона вступила в наше училище після десятого класу, а я після восьмого. Я вчився три з половиною роки, закінчив училище навесні, трохи швидше за Галину, ми з одного року випуску. Тож училищу я завдячу і створенням сім’ї.

Сьогоднішнім студентам сказав би таке. Якщо хочуть щось досягнути, то треба себе вдосконалювати, шукати можливості такого вдосконалення. Вас не мають заставляти, треба самому захотіти цього. Бо іноді чую від лікарів, що студенти під час операції розмовляють між собою про що-небудь, лиш не про медицину. Батьки за кордоном, послали дітей вчитися, аби ті мали престижну професію, а дітям це не дуже цікаво. Тоді і результат невтішний. Найперше – має бути бажання вчитися.

Я хай і недовго, але був у медицині. Та мене щось всередині тягнуло до іншого. Тому і вибрав шлях душпастирства. Моя доля склалася так, що я вже понад 30 років є священнослужителем. Вже у цьому сані зустрічався з колишньою своєю викладачкою Уляною Михайлівною Думкою, вона звернулася до мене саме як до духівника. А Надію Дмитрівну Яблунівську я хоронив.

І ще згадаю такий випадок у себе на парафії у Світанку. У моєї сусідки стався гіпертонічний криз. Я машиною привіз місцеву фельдшерку, а у неї від хвилювання почали трястися руки і вона ніяк не могла попасти у вену. Тоді я сказав, що колись працював на швидкій і зроблю укол. Вона передала мені шприц і я внутрівенно вколов ліки. Сусідка перестала задихатися і каже: «Отче, ви мене повернули до життя». Так що знання і практичні навики з медучилища пригодилися мені і в духовній сфері як священнику. І я вважаю, що медицина і душпастирство у мене накладаються по житті. Ці шляхи схожі: медик лікує тіло, а священник – душу.

 

Михайло КУДЛА, випускник Івано-Франківського базового медичного училища 1987 року.

 

Наша адреса

Тел/факс: (0342) 75-32-58
Відділення післядипломної освіти
Тел: (0342)528004
 

 

Для студентів

Moodle

Корисні посилання

ZNO

vfpo

Copyright © 2023 Комунальний заклад фахової передвищої освіти "Івано-Франківський медичний фаховий коледж" Івано-Франківської обласної ради/ м. Івано-Франківськ, вул. Гетьмана Мазепи 165