Галина ВАРИВОДА

"Нічого не варто відкладати на завтра – ні роботу, ні подорожі, ні захоплення"

Все трудове життя заступника головного лікаря з медсестринства Івано-Франківської центральної міської клінічної лікарні Галини Вариводи пов’язане з цим лікувальним закладом – лише з ним.

– Я тут працюю 46 років, хоча мені самій 35, – жартує Галина Іванівна. – Прийшла на працю 4.04.1974 (саме так, наголошує, цифрами). Приймав мене на роботу Борис Григорович Максименко і одразу сказав: «Ви прийшли в щасливий день». Коли я здивовано подивилася на нього, пояснив: «У нас 4-го числа – день зарплати». А у мене у даті аж три четвірки. Сама в той день зарплати ще не заробила, бо лиш влаштувалася... Отак вийшло, що працюю на одному місці, в одній лікарні, інших записів у трудовій немає.

Хоча сам лікувальний заклад перейшов через численні реорганізації і різні приміщення. Спершу 2-а міська клінічна лікарня на вулиці Франка, в якій були об’єднані поліклініка і стаціонар, у 1991 році їх роз’єднали, поліклініка переїхала на вулицю Довгу, а згодом до лікарні додали ще чотири відділення в Пасічній, в ОКЛ та відкрили ще два своїх. Галина Іванівна тоді вже була головною медичною сестрою лікарні. Як згадує ті часи, «день їхала на Франка, інший день їхала в Пасічну». А в 1995 році всі відділення перебралися на вулицю Мазепи. Згодом стали центральною міською лікарнею з правом керівництва медичними закладами міста, тобто головний лікар почав виконувати обов’язки начальника медичної управи.

– До посади головної медсестри 17 років працювала медичною сестрою урологічного кабінету, – згадує, як сама стала головною медичною сестрою міста. – Почувала себе в урології комфортно, господинею, яка багато вміє і якій довіряють: перев’язки, маніпуляції, процедури, прийом. Багато чого робила власними руками: хромоцистоскопії, цистоскопії, катетеризації, інстиляції, першою оглядала сечовий міхур, а вже тоді кликала лікаря. Перев’язки після операцій на нирках, після аденоми простати були складні. Я все це добре знала і вміла.

Коли головний лікар Ярослав Григорович Захарія, чоловік справедливий, делікатний, якому іноді не завадило б «грюкнути по столу так, аби ніжки відвалилися», запропонував Галині Вариводі посаду головної медсестри лікарні, десь з місяць часу впиралася. Погодилася спробувати з однією умовою: якщо не сподобається бути адміністратором, якщо не даватиме собі раду – повернуть її в урологію.

Повертатись не довелося. І знову 17 років – стільки працювала головною медсестрою і поліклініки, і стаціонару. Після їх роз’єднання вибрала стаціонар. А відколи ще отримала диплом бакалавра, закінчивши Львівський медичний коледж імені Андрея Крупинського, ось уже десять років працює на посаді заступника головного лікаря з медсестринства ЦМКЛ.

...А розпочинався цей шлях в медицину для Галинки рівно пів століття тому, коли у 1970-му вступила в Івано-Франківське медичне училище. Чи навіть раніше.

– Ще у 5 чи 6 класі, коли у школі задали твір на тему «Ким би ти хотів стати», написала дещо по-дитячому, що у ляльки зламалася ручка і я хотіла б її полікувати, тому, коли виросту, стану медичним працівником, – згадує той випадок зі сміхом, але додає, що були і «доросліші» підстави вибрати такий фах.

Двоюрідний брат, син маминої сестри, уже працював лікарем в реанімації. Для молодшої на кілька років сестрички був авторитетом і вона його в багатьох речах копіювала. Та й мама часто хворіла і їй, ще школярці у 7-8 класі, доводилося робити не те що внутрім’язеві, а й внутрішньовенні ін’єкції. Дідусь, якому теж вводила глюкозу з аскорбінкою, підбадьорював: «Нехай дитина вчиться, якщо їй подобається».

– Отак з дитинства і пішло, – каже Галина Іванівна про вибір фаху. – Напевно, по-іншому і не могло бути.

Відзначає, що медичне училище мало вплив не лише на її професійне становлення. Це були і своєрідні «житейські університети».

Згадує Параску Василівну Надрагу, яка викладала історію чи суспільствознавство, і почуту від неї розповідь, майже притчу. «Запросила мамусю на неділю на обід, а вона запитує, які страви будуть. Перераховую перше, друге, компот. А вона мені каже: зараз зателефоную молодшій дочці, запитаю, що у неї буде на обід, і тоді виберу, до кого мені йти».

– Тобто йдеться не про зустріч з дитиною, не про спілкування, а в кого обід смачніший, – підсумовує співрозмовниця. – З одного боку, ніби про милосердя, з іншого наука, як не забувати і про себе. Такі от повчальні історії.

Якось з поважної причини пропустила заняття і прийшла на відробку до викладача хірургії Дмитра Ілліча Гладишка. «Все в порядку? Почуваєшся добре? Можеш іти», – почула від нього. І це було довірою від викладача, який знав, хто сумлінно вчиться, а хто це робить абияк. Бо був і такий момент, коли Дмитро Ілліч на лекції обмовився, переставивши слова у термінах «вовча губа і заяча паща». Галя засміялася, а лектор тільки втішився, що його слухають, чують і думають. Згодом, через роки, студентка і викладач стали колегами і навіть друзями, коли працювали в одному лікувальному закладі, тоді ще лікарні № 2. Дмитро Гладишко був лікарем-хірургом, а Галина Варивода – головною медсестрою.

– Наш коледж серед інших – з нашої області, з Чернівецької, Львівської, Тернопільської вигідно вирізняється, – знову згадує Alma mater. –  І так кажу не тому, що я там навчалася. Там до студентів небайдужі, впроваджують сучасні методики навчання. Діти стають дисциплінованими, відповідальними. Там не можна запізнитися, не можна не піти на заняття, там постійний контроль. Якщо поїхати на практику в район, то можливо, що звіт підпише сусідка чи кума – йди, гуляй. А якщо залишишся тут, в місті, чого часто вимагає навчальний заклад, то викладач коледжу прийде перевірить відвідування, щоденник, проведе заняття, поспілкується з головною медичною сестрою, яка є загальним керівником практики, вислухає зауваження і разом вирішать шляхи усунення проблем, якщо такі мали місце. На тій практиці студенти повинні бути від і до, і повинні чомусь навчитися. Словом, небайдуже, зацікавлене ставлення до дитини. Наші викладачі дітьми переймаються. В результаті отримуєш те, що хотів.

Це щодо знань медсестер. А щодо іміджу їхнього фаху? Галині Вариводі неодноразово доводиться чути питання: чи достатньо цінується праця медичних сестер. Наче відповідь наперед не відома, чи є якоюсь таємницею для інших. Навіть втомилася відповідати. Хіба на День медичної сестри у травні чи День медичного працівника у червні, каже, найбільше згадують фахівців середньої ланки. Натомість стверджує, що їхня робота дуже складна, відповідальна, і цю роботу недооцінюють і в матеріальному плані, і навіть в моральному. Одразу ставить зустрічне запитання:

– Ви можете уявити день в лікарні без медичних сестер, фельдшерів, акушерок? От нема сьогодні лікарів – лікарня буде працювати. Ну не буде операцій, але пацієнти будуть доглянуті, все буде добре. Заберіть медичних сестер на дві години з відділення, не кажу вже на день – я просто не уявляю, що буде. Бо треба аналізи взяти, крапельниці підключити, ін’єкції зробити, хворого до обстежень підготувати, –  і додає. – Акушерки приймають діточок при появі на світ, медсестри виходжують хворих, нерідко саме їм випадає закривати очі тим, хто відходить в інший світ. І не завжди старшим, і різного віку. Думаєте, це легко? А операційні сестри, анестезисти – скільки знань потребує їхня робота, володіння складною апаратурою.

Тішиться, що для медичних сестер є окрема номінація «Найкращий медичний працівник» українського «медичного Оскару» – відзнаки за професіоналізм і милосердя «Орден святого Пантелеймона». Це уже визнання їхньої праці. Але як член регіональної ради з присудження цієї відзнаки в нашій області Галина Варивода дуже вимоглива до кандидатів на її присудження. Вважає, що це мають бути таки кращі з кращих. І колективи лікувальних закладів повинні таких пропонувати.

На конкурсах професійної майстерності на кращу медичну сестру України, куди їздить як голова Асоціації медичних сестер ЗОЗ міста Івано-Франківська, член координаційної ради Асоціації медичних сестер України, захоплюється, які у нас «спритні, вправні, гарні, розумні дівчатка».

Асоціації 21 рік. Створювалися насамперед для того, аби привернути увагу до проблем медсестринства і тих, хто працює в середній ланці медицини. Професійне спрямування мають всеукраїнські конференції, які нерідко є тематичними.

На початку своєї діяльності Асоціація медичних сестер ЗОЗ м. Івано-Франківська запровадила стипендію для студента медичного коледжу, що є дитиною члена Асоціації медсестер. І таку стипендію отримували кілька студентів.

В переліку гарних справ івано-франківської Асоціації не лише традиційні виставки вишивок медичних сестер, якими вже нікого не здивуєш, а й виставки кулінарних шедеврів, ікебани з квітів чи фотографій.

– Так співпало, що коли ми відкривали відділення нефрології, приїхав тодішній міністр охорони здоров’я Зіновій Митник, а ми якраз зробили кулінарну виставку працівниць міських лікувальних закладів. Чого там тільки не було! Це окрема тема для розмови, на що здатні наші медсестри, які вони талановиті, –  Галина Іванівна розповідає про окремі ініціативи. – На виставці квітів були ікебани у вигляді зуба чи новонародженої дитинки. А згодом виникла ідея зробити виставку фотографій наших дітей. Вже кілька років ці світлини прикрашають стіни підвалу ЦМКЛ в корпусі, де хірургічне відділення, лабораторія. Діти вже виросли, а фотографії нікого байдужим не залишають.

Ще одна виставка світлин «Світ очима лікаря», яка теж отримала постійну прописку в лікарні, виникла з родинного захоплення. Галина Іванівна з чоловіком люблять мандрівки, побували в багатьох країнах, фотографії з поїздок обчислюються тисячами.

– Мені не потрібна норкова шуба чи якісь дорожезні прикраси, я краще кошти витрачу на цікаві подорожі, – зізнається співрозмовниця. – І ще скажу так: все треба робити своєчасно і нічого не відкладати на потім, на завтра: ні роботу, ні подорожі, ні захоплення, ні спілкування.

Перелік її захоплень можна продовжувати. Любить читати, передала цю звичку доньці Наталі, сину Сергію, онучці Яні. Сподіваються, і першокласника Луку приохотять до книги. Бо є в родині така гарна традиція: на день народження Яночки чи на інші свята іти разом з бабусею в книгарню і вибирати саме книги в подарунок.

Син не пішов в медицину, а для доньки питання вибору навіть не стояло. Але це був її вибір. Сама пішла на підготовчі курси при медакадемії, заручившись фінансовою підтримкою батьків на «засіданні сімейної ради» (прижився такий термін в родині, а ще – «як вирішить міністр фінансів мама»). З 14 років Наталя почала працювати санітаркою по вихідних, заробляючи стаж. А після третього курсу медакадемії, коли отримала право працювати медсестрою, пішла медичною сестрою в реанімацію – і аж до інтернатури. Зараз донька Наталія Дичко працює лікарем-офтальмологом в ОКЛ. До речі, свого часу на спортивній спартакіаді серед медиків області донька зайняла перше місце з плавання. А ще був час, коли вона до декретної відпустки викладала в медичному коледжі офтальмологію.

А якщо продовжити тему захоплень, то Галина Іванівна має розряд зі стрільби, вміє добре стріляти, свого часу їздила на полювання. Колись захотіла навчитися водити авто – вже багато років має права. Навчилася плавати, коли дочка Наталя була вже першокласницею і через короткий час плавала кролем, брасом, на спині. А дайвінг в Червоному морі, що дуже полюбився Галині, називає фантастикою.

І все це свідчить як про багатоплановість жінки, так і про її цілеспрямованість, наполегливість, сильний характер. Зрештою, в роботі головної медсестри міста саме ці якості є важливими.

...Разом з чоловіком об’їздили дуже багато країн. Але для Галини Вариводи є в цих мандрівках особливий момент. Коли проїжджають повз лікувальні заклади і бачить людей в білих халатах чи хірургічних костюмах, завжди в ній наче щось спрацьовує: «Я вас всіх люблю».

Галина Добош.

 

Наша адреса

Тел/факс: (0342) 75-32-58
Відділення післядипломної освіти
Тел: (0342)528004
 

 

Для студентів

Moodle

Корисні посилання

ZNO

vfpo

Copyright © 2023 Комунальний заклад фахової передвищої освіти "Івано-Франківський медичний фаховий коледж" Івано-Франківської обласної ради/ м. Івано-Франківськ, вул. Гетьмана Мазепи 165