Надія КОВАЛЬСЬКА

"Офіційна медицина добра, але і народна теж допомагає або"

"Бог моїми руками рятував людей"

Рік 30-ліття незалежності України для Надії Володимирівни Ковальської, яка 45 років відпрацювала фельдшером на швидкій допомозі в Рожнятівській ЦРЛ, співпадає ще з одним ювілеєм – 50-літтям закінчення Івано-Франківського медичного училища. Тоді вчилася під дівочим прізвищем Ковалевич. Цікава деталь: після заміжжя стала Ковальською, але обидва прізвища походять від одного кореня. Ще й чоловік, як і вона, був Володимирович. Вони з одного села Верхній Струтин на Рожнятівщині, вчився з її сестрою в одному класі. 18 років, як Володимир Володимирович відійшов у засвіти. До цього часу жінка зберігає «дуже гарну шлюбну блюзочку», яку вишила власними руками пів століття тому. Не злічити, скільки після неї вишито рушників, серветок, обрусів. А зараз менше вишиває. Не тому, що очі підводять – ще голку може вселити без окулярів.

– Тепер і нема потреби багато вишивати, – каже пані Надія. – На стіни, як раніше, не модно вішати, а того, що є, достатньо. Вишивати і складати у скриню не варто.

Вишиті рушники і сорочки зробила для дітей Ольги і Василя, мають вишиті подарунки від бабусі і чотири онучки – дві ще школярки, а дві вже вчаться в Дрогобичі та Івано-Франківську. Свою ж шлюбну сорочку тримає як спогад.

А ще про покійного чоловіка нагадують дерев’яні полички для лікарських трав, які він зробив на стриху (горищі) їхнього будинку у Верхньому Струтині. Бо Надія Володимирівна Ковальська – знана не лише на Рожнятівщині травниця, цілителька, фітотерапевт (по-різному її називають). Оте захоплення лікарськими травами завжди поєднувала з основною роботою, а почалося воно ще зі шкільних років. І мама Наді Ковалевич, і чоловікова мама добре зналися на травах, збирали їх, радили людям при різних захворюваннях, виготовляли збори, чаї. Від них багато чому навчилася.

Саме мама порадила Надійці йти в медицину. А що дівчина-випускниця у 1967 році вибрала фельдшерське відділення Івано-Франківського медичного училища – то вже її рішення.

– У нас в медпункті були гарні, мудрі фельдшерки, – розповідає Надія Володимирівна. – Вони мали авторитет у селі, вважалися докторами, помагали людям при різних хворобах. В той час вони і роди на дому приймали, навіть була кімната-родзал у медпункті. Я завжди хотіла в селі працювати. І ніколи не пошкодувала про свій вибір, бо багатьом людям помогла.

В родині Ковалевичів підростало шестеро дітей. Батько був стельмахом – майстром по возах і колесах. І він, і мама працювали в колгоспі. Вийшло так, що одночасно троє дітей вчилися – брат і сестра у Львові в інституті, Надя в Івано-Франківську. По тих часах (та і нині хіба не так?) не надто легко вчити «у містах» одразу трьох. Щоб не витрачатися на одяг, приміром, обмінювалися вбранням з сестрою – вже інакше одягнені. Продукти давали з села. Рік жила в гуртожитку, потім на квартирі. Та однаково стипендія була важливою.

Для Наді то не було проблемою. В медичне училище вступила за співбесідою, бо після школи мала похвальну грамоту. Всі роки вчилася, як каже, легко і мала стипендію. До червоного диплому лише трошки «не дотягла», отримала четвірку на державному екзамені.

Їй подобалася хірургія, акушерство, терапія, особливо викладач Абрам Юхимович Водовоз – «толерантний, освічений, дуже толково пояснював».

– Мені всі предмети суто по медицині дуже подобалися, – одразу додає. – Я уроки не пропускала, Богу дякувати, не хворіла. Потім ці знання згодилися в роботі.

Одногрупником Наді Ковалевич був Володимир Стасюк, теперішній директор Івано-Франківського медичного фахового коледжу (Івано-Франківського базового медичного коледжу).

– Володя дуже сильно вчився, і ми його поза плечі називали «професором», – згадує однокурсника. – Був дуже начитаний – раз, друге – багато сидів в бібліотеках, в читальному залі. Як щось треба було запитати – він усе знав. Був старостою нашої групи.

Якось під час курсів з підвищення кваліфікації Володимир Васильович читав курсантам лекцію і одразу погляд зачепився за знайоме обличчя однокурсниці. Запросив на каву, розпитував про життя, роботу, родину.

Направлення Надія Ковалевич отримала на Рожнятівщину, в сільську амбулаторію с. Спас. Попрацювала там до 1974 року. Головний лікар ЦРЛ Іван Михайлович, дізнавшись, що вона за фахом фельдшер, зателефонував завідувачці дільничної лікарні і навіть наказав дати машину, щоб Надя приїхала в район. А при зустрічі запропонував їй роботу на швидкій допомозі, бо фельдшерів бракувало. Одразу написала заяву, хоча і не хотіли відпускати добру працівницю з сільської лікарні. Їй зручно було, влаштовувала робота по змінах. І до Верхнього Струтина, де жила з родиною, ближче. Хоча пригадує 90-і роки, коли не було автобусів і ті сім кілометрів доводилося іти пішки.

На швидкій проробила 45 років, останні 13 перед пенсією – старшим фельдшером. І ще 12 років на пенсії працювала. А це не у місті, де в бригаду швидкої входять і лікар, і фельдшер, іноді ще й медсестра або санітарка. Їхня ж бригада включала аж двох: фельдшера і водія.

– Я постійно їздила сама і шофер, – розповідає Надія Володимирівна. – Були випадки, що доводилося приймати роди на дому, і роди в машині траплялися. Їздили на все: і на інсульти, і на інфаркти, і на аварії, і на утоплення. Їдеш – і не знаєш, що буде. Можуть сказати одне, а приходиш до хати – там чисто інше. Богу дякувати, за всі роки моєї роботи при мені ніхто не помер і в машині ніхто не помер.

Пригадує один виклик, коли не встигали везти жінку з дуже важким станом до лікарні, бо відлік часу йшов уже навіть не на хвилини, а на секунди. На щастя, поряд була ще завідувачка ФАПом, то вона, поки пані Надія вводила ліки у вену на одній руці, на іншій вимірювала тиск і виконувала команди фельдшерки швидкої. Зробили все, щоб жінку не втратити.

– То Бог моїми руками порятував, – каже Надія Ковальська. – Нещодавно зустріла ту завідувачку ФАПом, запитала про жінку, якій тоді разом допомагали. Втішилася, коли почула, що її синок вже у школу пішов.

Обслуговували 23 села. Донедавна їздили на УАЗі. Машина-всюдихід, що важливо в гірській місцевості. Правда, холодна. І навіть не завжди до хат доїдеш, треба було ще йти пішки. Якось, згадує, поїхали в присілок від села Липовиця високо в горах. Чоловік, що зустрів їх, аж здивувався: «Божечку, коло мої хати ще машини не було». Поки вниз зійшов в село зателефонувати, поки приїхала швидка («помаленьку, на нижній передачі»), жінка вродила. А коли везли її в лікарню і пішов дощ, то згори дуже важко було з’їжджати. Ще й потічок на очах перетворювався на велику річку. Добре, що чоловік породіллі підказав, де можна проїхати через ту воду.

Згадує ще один випадок у селі Петранка, коли берегом річки йшли на виклик. Під нею обвалилася земля і вона цілком опинилася у воді. Каже, добре, що чоловік, який викликав швидку до своєї дружини, ніс її, фельдшерки, медичну сумку і що він не розгубився, з паркана вирвав лату і так витяг її з ріки. А що у тій родині всі були дрібонькі, то ніякий одяг їй не підійшов і так мокрою додому поїхала. Зараз про той випадок розповідає зі сміхом, а тоді не до сміху було.

– Я жінка гей би сильна, мені не аж так було важко, – це вже про численні випадки, коли хворих доводилося переносити на носилках удвох з водієм. – Треба було, то й носили. Така наша робота.

В селі до Надії Володимирівни завжди зверталися за порадою і допомогою. Для сільських людей фельдшер – то свій доктор. До того ж вона добре робить масажі. А ще завжди люди зверталися до неї за лікарськими травами. І не лише односельчани, а й з Франківська, Львівщини, про ближні села і міста й говорити нічого.

– Я цікавилася травами ще з малої, – розповідає про це своє захоплення, а радше цілительство. – Як ішла корову пасти, то мама казала, що те чи те треба назбирати. Чи підемо десь в гриби, то товаришка збирає гриби або ягоди, а я несу повну капу трав. Ми живемо в горах, поблизу нема заводів, повітря чисте, трав багато. Як казав Василь Кархут, ліки навколо нас.

У Надії Ковальської уже зібралася чимала бібліотечка книг з фітотерапії. Той же Кархут, «Енциклопедія лікарських рослин України», брошури з рецептами, журнали «Добрий лікар» тощо. Наголошує, що спеціальна література – то обов’язково. Треба знати про дію того чи іншого цілющого зілля, коли і як заготовляти, при яких захворюваннях що використовувати, рецептура, дозування, поєднання з іншими лікарськими рослинами. Звіробій, брусниця, деревій, календула, листя малини, чистотіл, арніка, аїр, подорожник, калган – перелік може зайняти чимало часу, адже жінка заготовляє до ста видів трав.

– Кожна травичка має свою цілющу дію, – стверджує Надія Володимирівна. – Трав є дуже багато. І бруньки, і листя, і коріння, і горіхи. І це все у нас росте.

Збирає цілюще зілля здебільшого в горах, де найчистіше повітря. Деякі вирощує біля хати. Має, приміром, алоє у горщику, якому вже сорок років. Зберігає лікарські трави на горищі в паперових ящиках, кожен з яких підписаний. Кому що треба – ділиться. І травами, і готує збори. При цьому враховує супутні захворювання, підбирає так, аби лікувати весь організм, а не одну нозологію. Є люди, яким передає лікарські трави вже десятиліттями. Тішиться, коли чує, що їм від того стає легше.

– Як людям трави помогли, то вони знову повертаються, приїжджають, телефонують, – каже Надія Ковальська. – У нас медицина, відколи я працюю, пішла вперед. Офіційна медицина добра, але і народна медицина теж допомагає.

Адже, як говорив середньовічний лікар-філософ Авіценна, «три зброї є у лікаря: слово, рослина, ніж». Силою трав Бог теж рятує людей.

Галина Добош.

 

Наша адреса

Тел/факс: (0342) 75-32-58
Відділення післядипломної освіти
Тел: (0342)528004
 

 

Для студентів

Moodle

Корисні посилання

ZNO

vfpo

Copyright © 2023 Комунальний заклад фахової передвищої освіти "Івано-Франківський медичний фаховий коледж" Івано-Франківської обласної ради/ м. Івано-Франківськ, вул. Гетьмана Мазепи 165