Леся МАЦЕНКО

 

"В хірургії не кожен зможе працювати"

В Івано-Франківському базовому медичному училищі Леся Степанівна Маценко, старша медсестра хірургічного відділення Городенківської ЦРЛ, вчилася у 1996-1998 роках. Особливі для нашої держави часи: 1996-й рік – прийняття Конституції України, введення в обіг національної валюти – гривні, 1997-й – політ в космос першого українського космонавта Леоніда Каденюка, 1998-й – другі після проголошення незалежності України вибори до Верховної Ради, коли у західних областях перемогу отримав Народний Рух України. Але це були і непрості роки, коли через світову економічну кризу у 1998-му закривалися підприємства. Тільки в Україні було офіційно зареєстровано близько мільйона безробітних.

Леся Маценко це відчула на власному прикладі. Повернувшись у Городенку після закінчення медичного училища, протягом року «була на біржі» – стояла на обліку в центрі зайнятості. Бо роботи упродовж одинадцяти місяців не було.

Ніби стільки років минуло, а пам’ятає, яку прикрість і біль відчувала від усвідомлення отого «безробітна». Тож коли нещодавно у них в Городенці в ході медичної реформи закрився тубдиспансер і залишилася тільки поліклініка, добре розуміла почуття людей, які опинилися без роботи, співчувала їм.

Саме у тубдиспансері 46 років медсестрою відпрацювала її мама, Наталія Михайлівна Маценко. І то не була легка робота. Бо якщо в ЦРЛ на нічних чергуваннях завжди хтось є з лікарів, то в тубдиспансері нерідко чергували двоє –  медсестра і санітарка. Наталії Михайлівні доводилося і маніпуляції виконувати, і доглядати хворих, і заспокоювати їх. Звідти у 2019 році вийшла на пенсію.

Це від неї, мами, у Лесі Степанівни нахил до медичного фаху. І вибір навчального закладу. Бо Маценко-старша, тоді ще Наталя Ничик, теж закінчила Івано-Франківське медичне училище. Правда, на 25 років швидше за доньку.

– Мама як у 1973 році після училища пішла палатною сестрою в тубдиспансер, так і відпрацювала там до виходу на пенсію, – розповідає Леся Маценко. – Я не раз приходила до неї в лікарню. Мені подобалося. Тому зі школи знала, де хочу вчитися.

На відділення «Сестринська справа» Леся вступила після одинадцятого класу. Здавала два письмові екзамени – українську мову і біологію. З вдячністю згадує свій навчальний заклад, викладачів, однокурсників.

– Гарне училище, а зараз ще краще, багато добрих змін, – каже Леся Степанівна. – Бачила це, коли приїжджала до Франківська на курси підвищення кваліфікації. Мали зустріч з директором медичного коледжу Володимиром Володимировичем Стасюком, з викладачами.

Одразу мова переходить на таку форму навчання. До речі, саме чверть віку, як відділення післядипломної освіти молодших медичних і фармацевтичних спеціалістів функціонує при Івано-Франківському базовому медичному коледжі. Зручно, що не треба десь далеко їздити на курси. І корисно для кожного фахівця, адже можна отримати чимало нової інформації, дізнатися про сучасні методики, почути досвідчених лекторів.

Не погоджується пані Леся, коли чує, що вчитися повинен тільки лікар, а медсестрам підвищувати свою кваліфікацію нема потреби. Бо, мовляв, їхня сила – це їхні руки.

– Не раз лікар питає і у медсестри якоїсь поради, – каже Леся Степанівна. –  Медицина постійно йде вперед. Треба знати багато що лікарю, що медсестрі. Тим більше зараз, коли за посадою медсестра – то помічник лікаря. Треба знати препарати, і відповідальність більша.

Як прийшла Леся Маценко в хірургічний відділ у 19 років, так дотепер там. Спочатку десять з половиною років працювала маніпуляційною, процедурною медсестрою. Старшою медсестрою у хірургічному відділі тоді була Любов Петрівна Сингалевич. Леся, як потрібно було, її підміняла. І коли Любов Петрівну поставили головною медсестрою лікарні, на своє місце запропонувала саме її.

– Леся дуже сумлінна і відповідальна, – розповідає Любов Сингалевич. – Я в цьому переконувалася не раз. На неї можна покластися. Якщо потрібно щось зробити, вона залишиться довше, але зробить. Тому я порадила: беріть її – вона потягне.

Хоча саму Лесю довелося вмовляти. Їй завжди більше подобалася робота з людьми. Має, як кажуть пацієнти, легку руку, особливо «спеціалізувалася по венах». А тут додалася відповідальність не лише за себе. Зараз у неї 27 підлеглих, два пости, де 8 медсестер, ще дві медсестри перев’язочні. Не хотіла йти старшою медсестрою, але її таки вмовили. І на цій посаді вже 12 років.

– Йду на роботу – ще темно, приходжу з роботи – вже темно, – так Леся Маценко каже про свою роботу. – Мусиш бути і керівником, і психологом, і економістом, бо і табелі пишемо, і звіти, є своя бухгалтерія. Тепер дуже багато медикаментів, ведемо журнали. Дуже багато стало документації. Аж забагато тої паперової роботи.

Та і хірургію вважає важким відділом, хоча одразу додає, що кожний відділ має свою специфіку і кожна робота є потрібною.

– Не всі хочуть іти в хірургічний відділ, і не всі можуть у нас працювати, – розмірковує Леся Степанівна. – Це складний відділ, у нас лежать хворі після операцій. Треба мити шлунки, катетери ставити – жіночі, чоловічі, внутрівенні катетери на дві руки, перфузори підключати. Все треба швидко і добре робити. І це нелегка робота. Коли через коронавірус переводили медсестер з відділу у відділ, не дуже хтось хотів іти в хірургію.

Переконана, що роль медсестри в лікувальному процесі дуже важлива. Бо лікар робить призначення, а все виконувати мусить медсестра. Здійснюючи маніпуляції, ще й словом треба заспокоїти хворого, розрадити.

– Не раз хворий питає, а від чого той препарат, що він мені дає, – каже пані Леся. – Все хворому треба пояснити.

І прикро, коли на адресу медиків звучать нарікання, а то і відверті образи, коли звинувачують їх у всіх бідах: і що не так операцію зробили, і що грошей хочуть, і що ледь не вони винні у їхніх задавнених болячках. І зовсім була вражена від абсурдного: «коронавірус вигадали медики, аби заробити». Це ж треба таке придумати! Таж медики перші піддаються загрозі захворіти.

Ще й через карантин були заборонені планові операції, виконували лише ургентні. Від того значно більше хворих з запущеними хворобами.

– У нас і так сільськогосподарський район, де праця на землі не дає людям часу на турботу про власне здоров’я, – вважає Леся Маценко. – Дехто каже: «От город докопаю, от бульбу зберу – тоді вже піду до лікарні». І звертаються до лікарів пізно. Хоча і таких рятуємо, витягаємо...

За стільки років так багато було різних випадків, каже Леся Степанівна Маценко, що всі не запам’ятаєш і не перерахуєш. Та й люди при хворобі – вони інші: зболені, недоглянуті, без зачіски і гарного вбрання. Зустрінеш у місті – не впізнаєш. Хоча б тому, що тепер, при здоров'ї, вони навіть зовні інші. Буває, підходять, запитують її: «Ви мене не пам’ятаєте? Я у вас у відділі лежала». Не пояснювати ж, що тоді виглядали вони зовсім по-іншому. Але приємно, коли люди дякують, оцінюють працю лікарів і медсестер.

Галина Добош.

Наша адреса

Тел/факс: (0342) 75-32-58
Відділення післядипломної освіти
Тел: (0342)528004
 

 

Для студентів

Moodle

Корисні посилання

ZNO

vfpo

Copyright © 2023 Комунальний заклад фахової передвищої освіти "Івано-Франківський медичний фаховий коледж" Івано-Франківської обласної ради/ м. Івано-Франківськ, вул. Гетьмана Мазепи 165