Роман СЕМЧУК

 

"Ми говоримо між собою, що «швидка» затягує"

В біографії фельдшера Романа Мироновича Семчука є особлива сторінка. Ну, нехай не сторінка, а кількагодинний епізод, але таки особливий – участь у військовому параді на День Незалежності України у Києві. Хрещатик, національні прапори, люди у вишиванках, Майдан Незалежності з тріумфальною колоною в центрі, піднесеність, урочистість і надії на оновлення. Це був 2005-й рік, коли День Незалежності відзначався і як перемога Помаранчевої революції (першого Майдану).

Учасником параду Роман був як солдат Президентського полку. Така служба вважалася почесною, відповідальною, в дечому складнішою за інші війська. Їх ще називали «рота почота», «почесна варта». Міг як випускник Івано-Франківського базового медичного училища (точніше, першого випуску у статусі вже коледжу) потрапити на фельдшерську службу, але в санчастині місце було зайняте. Хоча, бувало, до нього зверталися і за порадою, і за нескладною медичною допомогою. Як жартує, «був позаштатним медиком».

Тим більше, спеціальність фельдшера вибрав свідомо – мама до цього заохочувала, старший брат масажист, двоюрідний брат теж в медучилищі вчився. Така собі родинна схильність до медицини.

Коли зараз запитати Романа Мироновича, які перші три асоціації викликають слова «Івано-Франківський базовий медичний коледж», хвилинку подумавши, відповів:

– Поважний директор, моя студентська група, білі халати, – і деталізує. –  Чомусь одразу згадую нашого директора Володимира Васильовича Стасюка – представницький, статний, справжній директор. Ми недавно збиралися на 15-річчя випуску і бачили, як йому багато вдалося зробити: спортзал, тренажери, гуртожиток. Аж позаздрили теперішнім студентам. Друге – наша група, дружня і особлива, бо на потоці саме у нас було найбільше хлопців – восьмеро. До цього часу по можливості збираємося разом. Багатьом училище дало гарний старт. І ще – білі халати. Ходив коридором училища і бачив багато білих халатів – як зараз перед очима.

Хоча тепер його робоча форма – червоного кольору. Ось уже 15 років Роман Семчук працює фельдшером на швидкій допомозі. При розподілі пропонували також роботу в санстанції, але вибрав Івано-Франківську СШМД. І наголошує, що ніколи не шкодував.

– От тільки не питайте, як зараз наш лікувальний заклад називається, – каже сміючись. – Надто довга назва, боюсь, що всіх слів не згадаю. Треба букви записати і запам’ятати, бо правильно не назвав би. Коли питають, де працюю, кажу, що «на швидкій». І так всі 15 років.

Офіційно ж – фельдшер КНП «Обласний клінічний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Івано-Франківської обласної ради» (КНП «ОКЦЕМД та МК ІФОР» – зразу і не прочитаєш, і не вимовиш). До речі, Роман за характером комунікабельний і жартівник, хоча про серйозні речі говорить серйозно.

– Ми говоримо між собою, що «швидка» затягує. Хто любить цю роботу і розуміється в ній, він віддається їй майже повністю. Це робота специфічна, не кожен зможе працювати. Потрібно велику силу волі мати. Тому що кожну четверту ніч ви не спите, бо нічні чергування. І у спеку, і у холод робота на колесах. Різні ситуації бувають. Треба їхати і робити свою справу.

Вісім років Роман Миронович відпрацював в кардіобригаді СШМД, їздили на складні випадки: інсульти, інфаркти, були виклики і на аварії, і на суїциди. Згодом, після реорганізації, всі бригади стали загальнопрофільні. Але диспетчери знають, хто де працював раніше, і відповідно розподіляють виклики. Потрібні і професійні знання, і фізична сила, бо нерідко треба знести хворого з поверхів.

Вже через кілька років праці Романа Семчука взяли у команду, яка представляла Прикарпаття на Міжнародному конкурсі швидкої медичної допомоги.

Він визнає, що робота на швидкій відповідальна і складна. І одразу додає про плюси: тут швидко набираєшся досвіду. Особливо в екстремальних ситуаціях.

Згадує 2008 рік – повінь, «їздили на складні випадки туди, де топило». Наступне випробування – епідемія свинячого грипу у 2009 році. У 2020 році – коронавірус.

– Навіть не питайте, – відповідає на запитання, наскільки було складно. – Перші місяці, як їздити доводилося по цілій області, дуже важко. Ми могли з одним слабим возитися по 3-4 години, бо ніхто не хотів приймати. А ще уявіть, як нам при 30-градусній жарі, в масці, в захисному костюмі, в окулярах. Я знімав червону футболку, вона висихала і ставала білою від солі. Це мокре все було. Ми іноді по 12 годин не вилазили з тих костюмів – просто жах. Як зробили лікарні першої лінії і по районах, то стало легше. Наших дуже багато перехворіло. Але що вдієш – треба робити свою роботу.

Якось довелося перевозити дитинку з COVID-19, якій від народження було всього 20 днів. Фотографія з цією дитинкою на руках, де він в захисному костюмі, масці, окулярах, гумових рукавицях, для Романа Семчука особлива.

А вдома маленька донечка Софійка, був страх і за неї, і за дружину. Але навіть думки не припускав звільнитися, втекти.

Болить іноді інше: хибні, «фальшиві» виклики, незахищеність медичних працівників швидкої.

– Як ми їдемо, то не знаємо, з чим доведеться стикнутися, – ділиться наболілим. – Можуть сказати одне, а ми приїжджаємо і бачимо зовсім інакшу картину. Кажуть, що погано чоловікові, приїжджаємо – а там всі п’яні ще й агресивні. Виклики і о другій годині ночі, і о третій. Не завжди є міліція. А дискотеки, нічні клуби – це окрема розмова. Іноді потрібна сила, щоб втримати потерпілого, а іноді родичі погрожують розправою, якщо не врятуєш того, кому вже не можеш допомогти.

Згадує і кумедні випадки, коли бабуся викликала швидку, «бо їй ні з ким Новий рік зустріти», чи п’яна компанія вимагає, аби їх розвезли по домівках. Доводилося пояснювати, що швидка – це не таксі. Хоча тут же жартома додає:

– Ми другі таксисти. Знаємо місто краще за них. Їздимо іноді псячими стежками, знаємо, де об”їхати, яка нумерація будинків.     

Гумор на роботі не один раз допомагав «з негативу виходити».

Роман Семчук дотримується принципу: відкидати все негативне від себе і «просто робити свою роботу». Не перепускати все через своє серце, не брати все до голови. Якщо чужі болі носити в собі – людина довго не витримає. Відключатися. Особливо допомагають поїздки з родиною в гори, на море, на природу.

– Йду додому – залишаю роботу на роботі, – один з його принципів. – Коли знайомі чи родичі просять розказати якісь історії з власної практики, відповідаю: нащо вам розказувати, щоб ви вночі не спали?

А про свою роботу на швидкій коротко каже так: другий дім, професійність і відповідальність за життя.

Галина Добош.

Наша адреса

Тел/факс: (0342) 75-32-58
Відділення післядипломної освіти
Тел: (0342)528004
 

 

Для студентів

Moodle

Корисні посилання

ZNO

vfpo

Copyright © 2021 Комунальний заклад фахової передвищої освіти "Івано-Франківський медичний фаховий коледж" Івано-Франківської обласної ради