Марія ПАТРІЙЧУК

 

"Переживаєш за кожну дитину як за власну"

Де б не вчилася чи працювала Марічка Патрійчук, завжди відчувала і відчуває свою причетність до колективу і зацікавленість різними справами. Вона не з тих, хто звик жити у своєму невеличкому світі, закрившись шкаралупою власних інтересів чи вузьких професійний обов’язків. Вона, навпаки, відкрита, яскрава, активна, знаходить час на пісні, вірші, виступи, концерти. І у рідному селі Закерничне, що входить в Перегінську сільську раду, і в Перегінській районній лікарні, де працює медсестрою дитячого відділення, і ще коли вчилася у медичному коледжі.

Про все говорить із захопленням і щирою цікавістю. Про рідне село, відоме далеко за межами Рожнятівщини завдяки місцевому пароху отцю-монаху Василю Ковалю, що допомагає недужим молитвою, про Свято-Покровський монастир на горі Чуриків, будівництво якого майже завершується і куди приїжджає дуже багато людей. Про виступи на концертах у Закерничному, Перегінську, Рожнятові чи Івано-Франківську. Про свою роботу з дітками, яку вважає надзвичайно відповідальною, важливою і водночас надзвичайно цікавою. Про навчання в Івано-Франківському базовому медичному коледжі, спогади про яке ще такі світлі і свіжі (це лише молодим три-п’ять років видаються «солідним» терміном у житті).

Односельці Марічки не здивувалися б, якби дівчина з її яскравою зовнішністю і мистецькими талантами «пішла в артистки». Але і не здивувалися вибором медичного фаху. Цим вибором завдячує мамі Ользі Дмитрівні Патрійчук, яка працювала медсестрою на ФАПі у Закерничному, а фактично виконувала обов’язки фельдшера, потім працювала в хірургічному, в дитячому відділенні у Перегінську.

– Мама у мене дуже хороший медик, – розповідає Марія Патрійчук. – Коли вона працювала у медпункті, до неї часто зверталися люди. Я від маленької бачила, як одні просили, щоб послухала, іншим робила уколи, перев’язки. Знаєте, як на селі медсестра – з хворобами чи травмами до неї біжать, всіх знає, всім допоможе. Вона могла би бути добрим лікарем. Мама для мене приклад, вона всьому мене навчила.

В Івано-Франківське базове медичне училище на спеціалізацію «Сестринська справа» Марія Патрійчук вступила у 2015 році. Як не дивно, на першому курсі не так гостро відчувала відірваність від дому, від мами. Каже, що дехто з однокурсниць навіть дзвонив до батьків, щоб їх забирали з Франківська. Її це теж не оминуло, але уже на другому курсі, коли пішли «перші серйозні екзамени» – математика, українська. Тепер над цим сміється: «Перейшло».

– Медичний коледж – це відповідально і дисципліна на першому місці, – розповідає про роки навчання і сміється над дівчачими «жертвами». – Білі халати, шапочки, волосся забране, без намальованих нігтів на руках. Пари треба було відробляти, якщо пропустив. Були предмети, які важче даються, були і легші. Але викладачі терплячі, студентів розуміють. І навіть складні предмети, коли приходили заліки, екзамени, ми здавали. Якби мені зараз запропонували йти вчитися до школи чи у коледж, то я виберу коледж. І ще раз пройшла би оце навчання.

Найцікавішими, за словами Марічки, були третій-четвертий курс. Це коли додалися клінічні предмети, почали їздити на пари в лікарні, де коледж має навчальні бази.

– Я не хотіла бути найрозумнішою, але і не хотіла погано вчитися, –  щиро, без прикрас зізнається. – Трималася золотої серединки. Щоб не перескакати інших, але і щоб оцінки були нормальні. Я ніколи не зубрила, а хотіла зрозуміти те, що вчу. Тому мені легше пішли предмети, яких вчили в лікарні, коли пацієнтів бачили на практиці. А ще тут, у коледжі, познайомилася з багатьма людьми, знайшла багато друзів.

Наука не буває марною. Коли Марійчина мама поїхала за кордон (скільки наших кваліфікованих, гарних працівниць змушені скуштувати того заробітчанського хліба – не від хорошого життя, звісно), на її місце в дитяче відділення Перегінської районної лікарні прийшла донька. Це був листопад 2018-го. Зізнається, що спочатку було трохи важко, бо пішла одразу до маленьких дітей.

– Чому важко? – згадує перші місяці. – Бо не було ще практики, як правильно робити ін’єкції, як температуру виміряти, як за дитиною ходити. Це дітки від одного місяця до 18 років. А, як відомо, з маленькими дітками працювати набагато важче, як з дорослими.

Для того, щоб набути практики, Марії Патрійчук знадобилося два місяці. А вже через два роки адміністрація Перегінської лікарні нагородила її грамотою до Дня медичного працівника. Працює палатною медсестрою, але виконує обов’язки і маніпуляційної, і постової медсестри. Заступає на чергування від 8 ранку до 8-ї наступного дня. Каже, що робота подобається і все вдається. Після такої роботи можна сміливо йти в будь-яке відділення, бо «найсерйознішу практику пройшла з дітьми».

– Коли привозять дитину зі стенозуючим ларингітом, чи з алергічною реакцією, чи з зневодненням, потрібно відразу діяти, надавати медичну допомогу, – розповідає про оту особливу роботу з дітьми. –  Кожна хвилина важлива для дитини і для батьків. Це делікатна, ювелірна робота – знайти венку у малесенької дитини. Ти переживаєш за цю дитину, ніби за власну. І віддаєшся повністю роботі. Нема такої спокійності на душі. Ідеш на чергування – і не знаєш, що тебе сьогодні чекає, які випадки, які діти поступлять. Переживаєш за кожну дитину, – повторює знову.

Хоча не так давно сама ще була дитиною. Та хіба лише кількістю років вимірюється серйозність ставлення до свого фаху і своїх обов’язків, до тих, хто потребує уваги, професійних вмінь, майстерності медичної сестри? І за цю науку теж вдячна викладачам медичного коледжу.

Марічка з приємністю згадує свій навчальний заклад, радіє, коли випадково зустріне когось з викладачів. А ще приємніше, коли її впізнають. Та і як не впізнавати, якщо Марія Патрійчук у коледжі була активною: співала, декламувала, їздила на конкурси. Коли хтось дивується, як в медичному навчальному закладі знаходила на все це час, дівчина дивується, що про це запитують, бо завжди любила музику, співати, це їй «в радість». І завжди знаходила час і вчитися, і займатися тим, що любить.

Співала в хорі чотири роки, «була в першому голосі». Виступали хористи у коледжі під час свят чи якщо проходили якісь семінари, конференції. Такі виступи – підтвердження того, що майбутні медсестрички мають різнопланові таланти і мають можливість в навчальному закладі їх розвивати. Співала Марічка й індивідуально. В обласному конкурсі серед студентів вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації «Пісенний вернісаж» посіла друге місце у номінації «Українська народна пісня». Виконувала тоді пісню «Ой, леле». Запрошували її і декламувати вірші, зокрема свої.

Це ще одне захоплення Марічки – поезія. З 2014 року в окремий зошит записує свої вірші. Наразі пише для себе – «як є натхнення», але ділиться ними з рідними, друзями, в соцмережах. Це вірші про Україну, про війну, але більшість – інтимна лірика, про кохання. Хто знає, може, з часом той записник переросте у збірочку.

Свої захоплення Марія Патрійчук перенесла у доросле, постколеджне життя. Точніше, ніколи їх не переривала. Виступає і за клуб свого Закерничного, і за лікарню Перегінська. Чи це вечір до Дня матері, чи храмове свято, чи якийсь концерт. На районному огляді-конкурсі читців з нагоди 206-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка зайняла друге місце. Тоді читала Шевченкову «Тополю», а також свій вірш. Всі ці захоплення додають яскравих барв до життя дитячої медсестри з Перегінська.

 Галина Добош.

Наша адреса

Для студентів

Moodle

Корисні посилання

ZNO

vfpo

Copyright © 2021 Комунальний заклад фахової передвищої освіти "Івано-Франківський медичний фаховий коледж" Івано-Франківської обласної ради

Пошук